«Прощай, зброя!» 1929 р. Роман опирається на особистий досвід письменника. У цьому випадку це військовий досвід: служба в загоні Червоного Хреста на итало-автсрийском фронті, важке поранення й перебування Х. у миланском госпіталі, бурхлива, але гіркота, що принесла йому лише, і розчарування любов до медсестри Агнесі фон Куровски. Але в романі «Прощай, зброя!» реальні біографічні факти з’являються художньо перетвореними

Головний герой - лейтенант італійської армії американець Фредерик Генрі - alter ego Х. «Прощай, зброя!» - роман про війну, у якому війна показана жорстоко й неприукрашенно - з усією її кров’ю, брудом, плутаниною, фіз. Стражданнями й кромішнім страхом перед болем і смертю в душах людей. Роман повний страшних картин руйнувань, заподіяних війною, наприклад, образ зруйнованого лісу й моста, ці образи ще більш наочно, ніж нещастя серед мирного населення, передає безглуздість війни. Але війна - це не тільки кров і руйнівне місиво боїв, але й хвороби, і злочинна сваволя командування (він наочно проявляється в знаменитому епізоді розстрілу італійською польовою жандармерією солдат і офіцерів власної армії).

Дивовижний зміст усього укладений у повнім знецінюванні, що відбувається на війні, людського життя як такий: « …з дощами почалася холера. Але їй не дали пошириться, і в армії за увесь час умерло від її тільки сім тисяч». Значно більше й ширше, ніж безпосередні бойові дії, у романі показаний фронтовий будень - передислокації, транспортування поранених, очікування приїзду полкової кухні, потоки біженців, відступ військ. Винятково докладно відтворений побут фронтовиків: обіди в офіцерських їдалень, розмови про війну, жінок і спиртному, цинічні жарти, відвідування публічних будинків, випивки й засмоктуюча рутина війни. Стає очевидним, що для цих людей війна, жах і смерть стали їхнім життям - Бог знає, на який ще строк

Сам кут зору, під яким Хемингуэй описує війну 20 в. з її новими формами масового знищення, сходить до знаменитого опису битви під Ватерлоо в пролозі роману Стендаля «Пармская обитель», до батальних сцен «Війни й миру» Толстого. Соціальне підґрунтя подій майже не займає лейтенанта Генрі, однак їх офіційна патріотична версія викликає його рішуче неприйняття: «Мене завжди приводять у зніяковілість слова «священний», «славні», «жертви» …, нічого священного я не бачив, і те, що вважалося славним, не заслуговувало слави, і жертви дуже нагадували чиказькі бойні, тільки м’ясо тут просто заривали в землю». Війна з’являється в романі як якийсь екзистенціальний жах буття. Життя й смерть людей на війні - це буття, відрізане від минулого, буття що змінилося, похмуре, приречене. «Прощай, зброя!» - це, крім усього й насамперед, роман олюбви.

Для героїв - лейтенанта Генрі, тільки що що чудом урятував від смерті, і англійка^-англійки-медсестри-англійки Кэтрин Баркли, що втратила на фронті нареченого («його розірвало на шматки»), - їхня любов і сталість стають сенсом життя, що втратила зміст, точкою опори у всесвіті, що зрушився, і єдиним притулком від страшної дійсності навколо них: - Ми не будемо свариться. - І не треба. Тому що адже ми з тобою тільки вдвох проти всіх інших у світі. Якщо що-небудь устане між нами, ми пропали, вони нас схоплять. Після епізоду з польовою жандармерією, коли Генрі вдається уникнути розстрілу, він вирішується «укласти сепаратний мир»: у нього «більше немає ніяких зобов’язань. Якщо після пожежі в крамниці розстрілюють службовців…ніхто, звичайно, не в праві очікувати, що службовці вернуться, як тільки торгівля відкриється знову», Генрі возз’єднується з Кэтрин, що чекає дитину, і вони вкриваються в нейтральній Швейцарії

Однак побудований героями альтернативний мир для двох, де немає місця смерті й кривавому божевіллю війни, виявляється тендітна й уразливим: їхня дитина з’являється на світло мертвим і сама Кэтрин умирає від кровотечі після пологів. Ці смерті, що начебто не мають ніякого відношення до війни, у контексті роману виявляються накрепко пов’язаними з військовими епізодами наскрізними образами крові, смерті, вони виступають доказом того що життя нерозумне, жорстока й ворожа людині, що будь-яке щастя недовговічне: «От чим усе кінчається. Смертю. Не знаєш навіть, до чого все це. Не встигаєш довідатися. Тебе просто шпурляють у життя, і говорять тобі правила, і в перший же раз, коли тебе застануть врасплох, тебе вб’ють…Рано або пізно тебе вб’ють. У цьому можеш бути впевнений. Сиди й чекай, і тебе вб’ють».

«Прощай, зброя!» - добуток дуже типове для післявоєнного десятиліття й, разом з тим, неповторно «хемингуэевское» у плані не тільки проблематики, але й оповідальної техніки. Це лірична проза, де факти дійсності пропущені через призму сприйняття героя, дуже близького авторові: не випадкове оповідання ведеться від першої особи, що надає всьому зображуваному вірогідність безпосереднього свідчення й викликає в читача почуття емоційної причетності. Безпомилково пізнаваний індивідуальний стиль Э. Хемингуэя - короткий локанизм, часом навіть лапідарність фраз і простота лексики, за яких ховаються емоційне багатство й складність добутку

Цей стиль виражає принципову авторську позицію, що у романі висловлена головним героєм: Було багато слів, які вже огидно було слухати, і зрештою тільки назви місць зберегли достоїнство. Деякі номери теж зберегли його, і деякі дати. …Абстрактні слова, такі «слава», «подвиг», «доблесть» або «святиня», були непристойні поруч із конкретними назвами сіл, …рік, номерами полків і датами. Новаторство й Традиції. Недовіра до затертих слів - причина того, що проза Э. Хемингуэя виглядає як зовні безсторонній звіт із глибинним ліричним підтекстом

Идущая від літературної наставниці Хемингуэя Гертруди Стайн різновид модернізму, що виконує так званий «телеграфний стиль», припускає твердий відбір лексики й підвищення тим самим ціни окремого слова, рятування від всіх залишків риторики. У Конрада Х. бере насиченість сюжету зовнішньою дією, у Джеймса - значення «крапки зору й образа оповідача й підкреслено оголює слово, щоб позбавити його від скомпроментированних, помилкових значень, повернути відповідність слів і речей, слів і явищ. Підтекст - характернейшая эстетическая особливість роману. Створюється різноманітними способами. Важлива роль при цьому належить повторам. Так, у наведеному вище діалозі героїв нав’язливий повтор слів «хоробрий» і «умирає» не описує, але безпосередньо передає їхній щиросердечний стан. Головний же прийом створення підтексту - лейтмотив

Особливо потужний і центральний - лейтмотив дощу. Мотив дощу, холодного, що завзято тарабанить по даху або поголой землі, поволі проникає в душу читача й нагнітає почуття тривоги, очікування нещастя. Дощ переміняється чистим, сяючим снігом лише в ідилічних швейцарських епізодах, щоб знову з’явитися у фіналі роману: Кэтрин умирає в дощ, і Фредерик вертається « до себе в готель під дощем». Завіса дощу, що падають струмені дощу запараллеливаются в контексті добутку з падаючими й укривающими героїв в одній з «нічних» сцен волоссями Кэтрин, за яких «було начебто в наметі або за водоспадом».