Глави XIX-XXV. Побитий каменями лицар і його вірний зброєносець продовжили свій шлях. Дивлячись на смутну особу Дон Кихота, Санчо придумав йому прізвисько: Лицар Сумного Образа. Пояснив він це так: «…Коли я глянув на вас, у вас був такий жалюгідний вигляд… Вірно, вас стомило бій, а може, це тому, що вам вибили корінні й передні зуби».

Якось уночі вони почули голосний стукіт, якісь мірні удари й начебто б брязкіт ланцюгів. Ніч видалася темна, місцевість була пустельна, і дивні звуки повалили наших мандрівників у страх і трепет. Однак Дон Кихот, у груди якого билося серце безстрашне, побажав іти назустріч новому «небаченій і жахливому» пригоді, а своєму слузі наказав залишатися на місці й чекати на нього три дні й три ночі, після закінчення ж цього строку відправитися до прекрасного Дульсинее із сумною звісткою. Санчо Панса, заплакавши гіркими слізьми, просив його відкласти свій подвиг хоча б до ранку, але, бачачи, що хазяїн його непохитний, пустився на хитрість і, підтягуючи попругу, непомітно стриножив Росинанта.

Коли розвидніло, з’ясувалося, що причиною їхніх нічних страхів були сукновальні молоти - вони-те й робили гуркіт своїми мірними ударами. Дон Кихот був присоромлений, а отут ще Санчо почав жартувати над ним. Не пам’ятаючи себе від сорому й люті, лицар двічі настільки сильно вдарив його, що, не увернися той, платня зброєносця, можливо, одержали б за нього спадкоємці. Санчо примирливо визнав, що надто розвеселився й не в образі на Дон Кихота: «Недарма говориться: «Кого люблю, того й б’ю». Тим більше у звичаях знатних панів - спершу вилаяти слугу, а потім подарувати йому штани. От тільки не знаю, що прийнято дарувати після побоїв,- напевно, що мандрують лицарі, отколошматив зброєносця, відразу дарують йому острів їм королівство де-небудь на суші».

Тим часом став накрапати дощ. Небагато погодя Дон Кихот помітив вершника з якимось предметом на голові, що блискав, точне золото. Це був цирюльник, що їхав у сусіднє селище зробити кровопускання одному хворому й поголити іншого. Щоб дощ не намочив його новий капелюх, він надяг на голову мідний таз, настільки начищений, що блиск його видний був за полмили. Це-те цирюльника Дон Кихот і прийняв за лицаря в шоломі Мамбрина (Мамбрин - мавританський цар, власник чудодійного золотого шолома, що охороняв від поранень). Оскільки наш лицар дав клятву заволодіти цим шоломом, то він відібрав у цирюльника його таз, Той вирішив за благо бігти, залишивши й свого осла

Через якийсь час Дон Кихот і Санчо Панса побачили, що назустріч їм ідуть один за іншим люди, сковані довгим ланцюгом. Це були каторжники, яких гнали на галери. Дон Кихот вирішив, що він повинен виконати свій борг: викорінити насильство й надати допомогу нещасним. Лицар наблизився до мети й запитав першого каторжника, за які гріхи він виявився тут. Той відповів, що за любов, пояснивши, що йому дуже сподобався кошик з білизною. Так одного за іншим Дон Кихот розпитав каторжників і всім знайшов виправдання. Після цього він звернувся до конвойного з мовленням, зміст якого полягав у тому, що злочинці повинні дати відповідь за свої гріхи перед Богом і не пристало бути катами своїх ближніх. Потім, не довго думаючи, напав на охорону. Піднялася неймовірна метушня, каторжники, скориставшись нею, звільнилися від ланцюгів, а конвойні бігли

Подія це повалило Санчо в неймовірну зневіру: він боявся, що Святе братерство негайно ж відправиться на пошуки злочинців і покарає винних у їхньому звільненні. Тим часом Дон Кихот скликав каторжників і зажадав від них нагороду за своє благодіяння: вони повинні були відправитися в Тобосо, до Дульсинее й передати їй привіт від її вірного лицаря.

Каторжники порахували його прохання божевільної - адже їх уже напевно шукають - і відмовилися неї виконувати. Коли ж Дон Кихот продовжував наполягати, каторжники, предводительствуемие самим страшенним з них - Хинесом де Пасамонте, побили його каменями й обібрали до нитки. Надвечір Дон Кихот і Санчо Панса досягли Сьерри Морени, де мали намір розташуватися на нічліг між скель. Однак невідворотна доля розпорядилася так, що в цих же місцях вирішив зникнути від правосуддя звільнений ними каторжник Хинес. Уночі він викрав у Санчо осла й зник. Почувши плач безутішного Санчо й довідавшись про причину, Дон Кихот пообіцяв своєму зброєносцеві віддати трьох з п’яти ослят, які були в нього в маєтку. У горах вони знайшли якийсь тюк: подушку й прив’язаний до неї розвалена валіза, де виявилися чотири сорочки тонкого полотна, дещо з білизни, купка золотих монет і записна книжка з віршами. Гроші Дон Кихот віддав Санчо, а книжку взяв собі. Хазяїном знайденого виявився напівбожевільний юнак, що ховався в горах, по імені Карденьо. Юнак повідав лицареві свою історію. Він з Андалусії, його батьки люди заможні. З дитинства він був закоханий у прекрасну Луеннду. Батьки не мали нічого проти їхнього шлюбу, Лусинда відповідала йому взаємністю, усе складалося щасливо. Але Кардепьо повинен був відправитися на службу до герцога Рикардо. Лусинда чекала його. Він подружився з молодшим сином герцога - Фернандо, досить вітряним парубком, що встиг спокусити гарну поселянку Доротею. Кардепьо розповів другові про свою любов до Лусинде й навіть показав її Фернандо. І трапився непередбачене: син герцога теж закохався в Лусинду…

На цьому місці історія нещасної любові Карденьо переривається, тому що юнак мимохідь погано відгукнувся про королеву Мадасиме (героїні лицарського роману), чого не міг стерпеть Дон Кихот. Він обізвав юнака брехуном і мерзотником; відбулася бійка, після якої Карденьо зник вгорах.

Дон Кихот оголосив Санчо, що відправляє його з листом кдульси-нее Тобосской, щоб прекрасна дама довідалася про подвиги, які лицар зробив заради її. Санчо пообіцяв з’явитися прямо до Дульсинее й стільки наговорити їй про шаленості закоханого в неї лицаря, що вона пом’якшає рукавички. Заодно він попросив Дон Кихота виконати обіцянку щодо трьох ослят і черкнути записку племінниці. Написавши лист, лицар зажадав від Санчо вивчити його напам’ять на той випадок, якщо лист втратиться

Глави XXVI-XXX

Вибравшись на більшу дорогу, Санчо Панса рушив убік Босо й незабаром під’їхав до того самого постоялого двору, де його підкидали на ковдрі. Там він зустрів священика й цирюльника - тих самих, які піддали огляду книги Дон Кихота й винесли їм остаточний вирок. Вони стали розпитувати Санчо про його хазяїна. Вірний зброєносець відповів, що пан його зайнятий справами надзвичайної важливості, а якими саме - цього він, Санчо, лопни його ока, відкрити не може. Односільчани Дон Кихота пригрозили, що можуть обвинуватити Санчо в убивстві його пана, і після цього той виклав усе, що знав про Лицаря Сумного Образа. Священик попросив Санчо Пансу показати лист до Дульсинее, але виявилося, що Дон Кихот забув дати йому його, і тоді він почав цитувати лист напам’ять, перебріхуючи текст так, що замість «безпристрасна сеньйора» у нього вийшло «безвідмовна сеньйора»: «Еслитолько пам’ять мені не змінює, далі було так: «Уїдлив і безсонний… цілує вашу руку, невдячна й нікому не відома красуня”, і щось ще щодо здоров’я й хвороби, яких він їй бажає».

Священик і цирюльник, чимало посміявшись над пам’яттю Санчо Панси, стали винаходити спосіб виманити Дон Кихота з Бідної Стромовини, де він віддавався покаянню, і доставити в рідне село, для того щоб вилікувати його там від божевілля. Вони просили Санчо передати Дон Кихоту, що Дульсинея веліла йому негайно з’явитися до неї. Вони запевнили його, що вся ця витівка наблизить його пана якщо не до імператорського, то у всякому разі до королівського престолу. Санчо чекаючи милостей від імператора охоче погодився їм допомагати. Він відправився вперед до Дон Кихоту, а священик із цирюльником залишилися чекати на нього в лісі. І от, коли подорожани відпочивали в тіні, вони раптом почули, як хтось співає сонети - цим співаком виявився Карденьо, що повідав їм свою сумну історію від початку й до кінця: віроломний Фернандо викрав його кохану Лусинду й женився на ній. Дівчина вийшла заміж на настійну вимогу батьків; під час вінчання вона без почуттів упала на руки своєї матері. Карденьо покинув місто, вирішивши назавжди забути зрадницю, і з тих пор він скитается по горах, часом начебто втрачаючи розум

Pages: 1 2