Микола Кулиш - видатний драматург першої половини XX сторіччя. Художньо завершені, остроконфликтние його добутку одержали визнання не тільки на Україні, а й далеко за її межами. П’єси Н. Кулиша відзначаються гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю, рельєфним зображенням характерів. В 20-х роках нашого сторіччя дуже актуальної була тема міщанства, що намагається будь-що-будь пристосуватися в новому суспільстві, влізти на керівні посади й партійні органи. Так, у п’єсі «Мина Мазайло» Микола Кулиш стосується хворобливого питання, що є актуальним і в наш час - питання українізації й українців

Мина Мазайло - українець, що, щоб потрапити у вищий мир, наймає вчительку «правильних вимов», що не приймає зовсім української мови. Його підтримують дружина, дочка Рина й тітка Мотя з Курська. Міна хоче змінити своє прізвище, тому що Мазайло здається йому якийсь «дикої, страшної, як віспа на житті». Не по душі Мині ні українці, ні українська мова. От що він говорить: «…українцями називаються ті, хто вчить нещасних службовців так званій українській мові. Не малорусскому й не тарасошевченковскому, а українському - і це наша малороссийская трагедія». Але трагедія не в цьому, а в тім, що людина, живучи на Україні, уважає й саму Україну, і її мова непотрібними

Для «русифікованих» обивателів - Мини, Рини, Килини, тітки Моти - не тільки «пристойніше бути зґвалтованої, ніж українізованої», краще бути арештованими, чим прийняти «історично самостійного» дядька з Києва. Мазайло вважає: «…українізація - це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця й не давати мені ходу на вищі посади». Маючи кілька поколінь предків-українців, вирішується ця людина відректися від своєї приналежності до української культури, до українського минулого. Якщо ми проведемо паралель із нашим часом, то побачимо, що зараз робиться те ж саме. Багато з людей уважають, що українська мова, українська культура зовсім непотрібні, тому що роблять із них «провінціалів» - і згадаємо Мину! Стає соромно від того, що люди, які все життя прожили на українській землі, їли її хліб, можуть так спокійно від її відректися. Зовсім інший син Мини Мазайло - Мокій: він говорить українською мовою, для нього він - усе. Він з гордістю говорить: «Я - українець!» Завжди з українськими словниками, українськими підручниками, Мокій божеволіє від рідної мови й літератури, він не бачить, та й не хоче бачити того, що відбувається навколо, він міряє всі українськими мірками. Здається, що якби не підійшли мірки Уле, те Мокій з нею не тільки розмовляти не став би, а навіть її б не помітив. Ця «українізація», як поверхневе явище, не може не засмучувати патріотів

Сцена змагання двох навчальних добутків ще раз це підтверджує. «Косовиця» і українською мовою «Під горою над колодязем» піднімає українська національна самосвідомість до ідеї тільки «показного» ознаки, Інакше й не може бути там, де люди тривалий час відірвані від багатовікової національної культури, тобто там, на Холодній Горі в Харкові, у будинку украиноборца Мини Мазайло, обивателя, людини, що відірвався від природної ходи людства. Для дядька Тараса українізація - це «спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було».

Українізація - хворобливе питання й у двадцяті роки, і в дев’яності. Справді, українізація по-більшовицькому, по вираженню персонажа «Днів Турбиних», якого цитує тітка Мотя з Курська, - «це туман, чорний туман, і все це пройде». І цей туман покриває й тітку Мотю з білим-синьо-червоним прапором, і дядька Тараса із прапором жовто-блакитним, і хворого серцем бедного Мину з його зреченням, і молодого комсомольця Губу, що не пам’ятає, ким був його пращур, і від імені нащадків пропонує обміняти свої прізвища «на принципові числа у всесвітній номерній системі». Це абсурд. Абсурдом є й зречення Миною Мазайло від своєї української мови, культури, історії, а значить і Батьківщини - України, абсурд і те, що Мокій звихнувся українською мовою, не бажаючи бачити нічого навколо, крім нього. Н. Кулиш у своїй п’єсі «Мина Мазайло», що є актуальною й у наш час, ставить питання українізації. Нині, коли вводиться українська мова як державний в установи, навчальні заклади, значення його п’єси дуже велике

Автор начебто застерігає не кидатися в крайності - неможливо відкинути українську культуру, мову, історію, взагалі всі досягнення нашої Батьківщини - це наша гордість. З іншого боку, необхідно бути більше терплячими до інших думок, поглядам, тому що людина повинен залишатися людиною, а не енциклопедичним словником. Я вважаю, що необхідно прислухатися до слів Н. Кулиша!