У роки війни Історії й самим собі ми дали великий урок людського достоїнства. В. Биків Роки Вітчизняної війни не забудуться ніколи. Чим далі, тим всі живей і величественней розгорнуться вони в нашій пам’яті, і не раз серце наше захоче знову пережити священний, тяжкий і героїчний епос днів, коли країна воювала від мала до велика. Ми багато говоримо про подвиг солдатів, офіцера й маршала, цілих батальйонів, полків, дивізій, армій. І це, звичайно, справедливо, але не можна забувати про тих, хто поставляв у ці грізні роки «щиросердечні боєприпаси», не можна забувати про подвиг, що разом зі своїм народом, зі своєю країною зробила в ці роки наша література. Разючу силу слова письменників змушені були визнавати навіть наші вороги. Так, стаття А. Толстого «Фашисти відповідять за свої злодіяння» викликала в Геббельса приплив сказу й берлінське радіо підняло истошный виття за адресою його автора, а И. Эренбургу, популярнейшему публіцистові того років, фашистами була обіцяна шибениця. Ні, не могли мовчати й не мовчали музи радянської літератури, коли гриміли пушки Великої Вітчизняної війни! Важко переоцінити значення того, що робила тоді література. Є безліч свідчень фронтовиків про те, яку роль вона грала в їхніх військових долях. Вірш К. Симонова «Чекай мене», опубліковане в лютому 1942 року, відразу завоювало серця наших солдатів. Його вирізали з газет, переписували, сидячи в окопах, заучували напам’ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних кишенях поранених і вбитих бійців. Збереглися спогади й про те, як допомагав на війні «святої й грішний росіянин чудо-людин» Василь Теркин, як тривожила й зігрівала «Землянкам» А. Суркова. З особливим хвилюванням читаєш про долі молодих поетів, що не повернулися з полів боїв. Адже багато хто з них були майже хлопчиками, мріяли присвятити себе літературі, писали талановиті вірші, і якби не війна, може бути, стали б такими ж класиками, як Пушкін, Лермонтов. Пригадується «Ах, війна, що ти зробила, підла…» Булата Окуджавы. Михайло Кульчицкий, Павло Коган, Микола Майорів, Борис Богатков, Всеволод Багрицкий і багато хто інші - всі вони були дуже молоді, більшості не було й двадцяти років, коли вони загинули. Майже всі вони пішли на фронт добровольцями, причому деяких не брали по стані здоров’я, але вони все-таки домоглися свого (С. Гудзенко, П. Коган). Однолітки добре пам’ятають їх такими, якими вони йшли на бій: молодими, сильними, життєлюбними. Честнейшие із чесних, вони виявилися смелейшими зі сміливих. Читаючи уважно вірші молодих авторів того часу, не можна не звернути уваги на одну трагічну особливість. Майже всі вони ясно усвідомлять те, що можна було б назвати можливою необхідністю своєї загибелі. Вони знали, на що йдуть, і безстрашно дивилися в очі смерті. Ні хвастощі, ні шапкозакидательство не були властиві цим дивним хлопцям. Характерно також, що, складаючи вірші, схожі на прижиттєві епітафії, вони скрізь говорять про покоління в цілому, не відокремлюючи себе від нього. Микола Майорів пише про людей, які підуть, «не долюбив, не докуривши останньої цигарки», і він упевнений, що Коли б не бій, не вічні исканья Крутих шляхів в останній висоті, Ми б збереглися в бронзових ваяньях, У стовпцях газет, у начерках на полотні. Вірші, подібні із цими, є в Георгія Суворова, буквально за день до своєї героїчної загибелі під Нарвою, що написав найчистіші по почуттю рядка, які можуть стати епітафією многим з його однолітків: У спогадах ми тужити не будемо, Навіщо тривожити смутком ясність днів? Своє добре століття ми прожили, як люди - И для людей. Сучасний письменник Григорій Бакланів розповідає: «У нашім класі хлопчиків було стільки ж, скільки дівчинок, приблизно двадцять чоловік. Після війни залишилося тільки троє, але двоє не воювали, а з тих, хто був на фронті, у живих залишився я один. Є чимало країн, де людей народження 1921, 23, 24 років живе стільки ж, скільки людей, що народилися, наприклад, в 30-м року. У нашій країні я ставлюся до одному з тих поколінь, де з десятків у живі залишилися одиниці… Чесні, чисті хлопчики, такі, як брат мій, як мої загиблі товариші, в 41-м року життями своїми перепинили фашистам шлях до Москви». А от вірші Давида Самойлова про це покоління, нічого не пожалели для Батьківщини й для перемоги: Вони шуміли буйним лісом, У них були віра й доверье. А їх повыбило залізом, И лісу ні, одні дерева. І начебто день у нас погожий, И начебто вітер тягне до лету… Аукаємося ми із Сережей, Але лісу немає й луни немає. Безмежно люблячи життя, ці самі звичайні, негероїч
ні люди проте протягом чотирьох довгого років щодня ризикували нею, самовіддано йшли на подвиг, на смерть, щоб тільки наблизити перемогу. У добутках сучасних авторів про війну оживає той суворий героїчний час. Але звернені вони до наших днів і до майбутнього. Кожним своїм образом, кожною фразою нагадуючи про те, яким повинен бути людина, нагадуючи про його цінність, про його достоїнство, про його право на щастя, нагадуючи про ті моральні принципи, яким ми повинні бути вірні в будь-яких обставинах. Любов до Батьківщини, вірність громадянському обов’язку, колективізм, почуття товариства - от основні риси, властивим героям літератури про війну. Вони глибоко усвідомлюють і загальний зміст боротьби, і свою особисту відповідальність за долю країни, свідомо йдуть на подвиг, на самопожертву. Життя й боротьба в ім’я Батьківщини нероздільні для них, героїзм - не хвилинний спалах, а норма поводження, світогляд. Таких людей не можна перемогти. Убити можна, а copyright