Творчість Тютчева й Фета, цих двох чудових російських поетів другої половини XIX століття, взаємозалежно. Не можна не згадати, що Тютчев і Фет глибоко поважали й цінували один одного. Тютчев високо озивався про поетичний дарунок свого молодшого сучасника: Великою Матір’ю улюблений, Стократ завидней твоя доля: Не раз під оболонкою зримої Ти саме її побачив. У свою чергу, Фет глибоко почитав Тютчева, бачив у ньому для себе зразок творчого духу. В одному з послань Тютчеву Фет звертається до нього: «Мій обожнений поет». У вірші «На книжці віршів Тютчева» автор пише: Тут духу потужного панування, Тут витончений життя колір

Така взаємна симпатія поетів має багато причин. Фет і Тютчев сповідали доктрину «чистого мистецтва», з якої сперечалися в той період демократично настроєні поети некрасовской школи. У творчості обох поетів велике місце займає природа. Обох поетів відрізняє внутрішня близькість до природи, гармонія з нею, тонке розуміння природного життя. Традиційним для російської літератури є ототожнення картин природи з певним настроєм і станом людської душі

Цей прийом образного паралелізму широко використовували Жуковський, Пушкін і Лермонтов. Цю же традицію продовжують у своїх віршах Фет і Тютчев. Так, Тютчев у вірші «Осінній вечір» порівнює увядающую природу зі змученою людською душею. Поетові вдалося з дивною точністю передати хворобливу красу осіни, що викликає одночасно й замилування, і смуток

Особливо характерні для Тютчева сміливі, але завжди вірні епітети: «лиховісний блиск і строкатість дерев», «смутно, що сиротіє земля,». І в людських почуттях поет знаходить відповідність настрою, що панує в природі: Збиток, изнеможенье - і на всім Та лагідна посмішка увяданья. Що в істоті розумному ми кличемо Божественною соромливістю страданья.

Цей вірш явно перегукується з пушкінської «Осінню», де «сумовита пора» рівняється з «сухотною дівою», лагідної й прекрасної у своїй хворобі. Прийом образного паралелізму ми зустрічаємо й у Фета. Причому найчастіше цей прийом Фет використовує як би в схованій формі, опираючись насамперед на асоціативні зв’язки, а не на відкрите зіставлення природи й людської душі. Як приклад можна привести вірш «Яскравим сонцем у лісі полум’яніє багаття!..». Насамперед це, звичайно, шедевр «імпресіоністської» лірики Фета.

Ялинник у вірші валандається, нагадуючи поетові «п’яних гігантів столпившийся хор». Звичайно, насправді їли коштують нерухомо, але поетові вдається точно передати те, якими вони здаються в невірних відблисках багаття. У вірші використана «кільцева» композиція: воно починається й закінчується зображенням палаючого багаття. Багато деталей вірша симво-личны, і це дозволяє побачити в описі багаття, що вгасає вдень і розпалюється вночі, якийсь схований зміст. Справді, що це за багаття, у світлі якого оживають навіть дерева, тепло якого проникає «до костей і до серця», відганяючи всі життєві тривоги?

Не чи символ це вогню творчості, що навіть під гнітом буденного життя «буде тепліти скупо, ліниво» у душі поета? Досить цікаво використовується прийом образного паралелізму в іншому вірші Фета «Шепіт, боязке дыханье…». Тут поет зображує любовне побачення, що як би переплітається з картинами нічного саду, солов’їними трелями й разгорающейся’зарей. Природа у вірші з’являється учасницею життя закоханих, вона допомагає зрозуміти їхні почуття й надає їм особливу поетичність і таємничість

Поряд з образним паралелізмом у зображенні природи Фета й Тютчева ріднять і загальні мотиви природних стихій. Це насамперед опис зірок, морячи й вогню. В образі зоряного неба для Тютчева й Фета найбільше яскраво проявляється таємнича могутність природи, її велич і сила. Тому в Тютчева ми читаємо Такі рядки: Небесний звід, що горить славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини… А у Фета: И хор світил, жив і дружний, Навкруги розкинувшись, тремтів

Це не єдиний приклад подібного переклику мотивів. Розуміння природи як могутньої сили, як співдружності стихій ми знаходимо й у Тютчева, і у Фета. Серед повторюваних мотивів можна виділити розмова про море, воду

Усім відомі тютчевские рядка: Як добре ти, про море нічне! Те осяйно, те темно… У Фета одна із книг його віршів також присвячена морю

Однак для Фета вода залишалася «стихією чуждою», тоді як у Тютчева вода є одним з любимейших мотивів. Саме в цій стихії поет бачив початок і кінець миру, «темний корінь світового буття». Цей мотив пронизує майже всі вірші Тютчева. І нарешті, поряд із загальними прийомами й мотивами поетів поєднує подібне відношення до природи взагалі.

Для Тютчева й Фета природа - носителька вищої мудрості, гармонії й краси. Саме до неї повинен звертатися людина у важку мінуту, у неї шукати натхнення й підтримки. «Великою Матір’ю» називає природу Тютчев. Це ж порівняння виникає й в іншому його вірші, де поет викликує: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездумний лик - У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову… У свою чергу, Фет у своєму вірші «Учися в них - у дуба, у берези…

» пропонує шукати приклади для наслідування в самій природі, у її здатності нескінченно відроджуватися до нового життя. Однак у зображенні природи в Тютчева й Фета є й глибоке розходження. Обумовлено воно насамперед розходженням поетичного темпераменту цих авторів

Тютчев - поет-філософ. Саме з його ім’ям зв’язаний плин філософського романтизму, що прийшло в Росію з германської літератури. І у своїх віршах Тютчев прагне зрозуміти природу, включивши її в систему своїх філософських поглядів, перетворивши в частину свого внутрішнього миру

Може бути, цим прагненням умістити природу в рамки людської свідомості продиктована пристрасть Тютчева до уособлень. Згадаємо хоча б відомий вірш «Весняні води», де струмки «біжать і блищать, і говорять». Часом це прагнення до «очеловечиванию» природи приводить поета до язичеських, міфологічних образів. Так, у вірші «Полудень» опис дрімаючої природи, стомленої спекою, завершується згадуванням бога Пана. А у вірші «Весняна гроза» блискучу, радісну картину пробудження сил природи вінчають такі рядки: Ти скажеш: вітряна Геба, Годуючи Зевесова орла, Громокипящий кубок з неба, Сміючись, на землю пролилася

Однак прагнення зрозуміти, осмислити природу приводить лише до того, що поет почуває себе відірваним від її. Тому в багатьох віршах Тютчева, особливо пізнього періоду, так яскраво звучить прагнення розчинитися в природі, «злитися з безмежним». У вірші «Як добре ти, про море нічне…» ми читаємо: У цьому хвилюванні, у цьому слиянье, Весь, як у сні, я загублений коштую - ПРО, як охоче б у їх обаянье Всю потопив би я душу свою…

У більше ранньому вірші «Тіні сизі» це бажання виступає ще більш рельєфно. Так, спроба розгадати таємницю природи приводить цікавого до загибелі. Про це з гіркотою пише поет в одному зі своїх чотиривіршів: Природа - Сфінкс

И тим вона верней Своєму пробою губить людини, Що, може статися, ніякий від століття Загадки немає й не було в їй. До кінця життя Тютчев усвідомлює, що людина є «лише грезою природи». Природа бачиться йому «всепоглинаючою й миротворною безоднею», що вселяє поетові не тільки страх, але чи не ненависть. Над нею не владний його розум, «духу потужного панування».

Так протягом життя міняється образ природи у свідомості й творчості Тютчева. Відносини поета й природи усе більше нагадують «двобій фатальний». Але адже саме так сам Тютчев визначив справжню любов. Зовсім інші відносини із природою у Фета. Він не прагне «піднятися» над природою, аналізувати копіювання заборонене © 2005 її з позицій розуму

Фет відчуває себе органічною частиною природи. У його віршах передається почуттєве, емоційне сприйняття миру. Чернишевський писав про вірші Фета, що їх могла б написати коня, якби вивчилася писати вірші. Справді, саме безпосередність вражень відрізняє творчість Фета. Він часто порівнює себе у віршах з «першим жителем раю», «першим іудеєм на рубежі землі обітованої».

Це самовідчуття «першовідкривача природи», до речі, часто властиво героям Толстого, з яким Фет був дружний. Згадаємо хоча б князя Андрія, що сприймає березу як «дерево з білим стовбуром і зеленими листами». У Фета ж у вірші «Весняний дощ» ми читаємо: И щось до саду підійшло

По свіжих листах тарабанить. Це «щось», звичайно, дощ, але для Фета органичнее назвати його саме таким невизначеним займенником. Тютчев, мабуть, такого собі дозволити б не міг. Для Фета природа справді є природним середовищем життя й творчості. Творчий порив приходить до нього разом із пробудженням природи

У вірші «Я прийшов до тебе із привітом» особливо ясно відчувається єдність тих сил, що спонукують співати птахів і творити поета: …Отовсюду На мене веселощами иеет, Що не знаю сам, що буду Співати - але тільки пісня зріє. «Подібного ліричного весняного почуття природи ми не знаємо у всієї російської поезії!

Pages: 1 2

Збережи - » Природа у творчості А. А. Фета й Ф. И. Тютчева . З'явився готовий твір.