Маканин не дає інтерв’ю. Ні-ког-Так. Не висловлюється по загальних питаннях. Не примикає до літературних угруповань… Він не “наш” і не ваш. Він сам по собі. Останній письменник у юрбі суєтних літераторів. Останній старатель, що чує тиху пісню підземельного слова-золота…

Андрій Немзер

Володимир Семенович Маканин - визнаний майстер “малої прози”. Всім добре відомі його оповідання, повість “Один і одна”, “Стіл, покритий сукном і із графином посередине”. Остання повість цікава тим, що в ній особливо яскраво проявляються можливості реалістичної літератури.

У сучасній прозі продовжує свій розвиток толстовська традиція “діалектики душі”. Це не просте зображення внутрішнього миру людини. Письменника може цікавити не стільки психологічний образ героя, скільки психологічна ситуація. Саме із психологічної ситуації виростають і психологічні характеристики соціальних типів, і портрет часу в повісті В. Маканина “Стіл, покритий сукном і із графином посередине”.

Повість - потік свідомості героя. Йому має бути звітувати по якомусь питанню перед суспільною комісією, або, як він називає її, судилищем. За своє життя герой побувало на багатьох таких судилищах. Вони стали невід’ємною частиною радянського буття. Партком, профбюро, суспільний суд, а в 30-е роки - ревтрибунали, трійки, надзвичайні комісії. Все це форми судилища. Але суть їх завжди була одна: чоловік по самому незначному приводі давили питаннями, вимагали звіту за все його життя, пригадуючи більші й малі провини, змушували вивертати навиворіт душу. Його прагнули підловити на неточностях, викрити, - і все для того, щоб він вийшов з почуттям власної провини.

Страх перед судилищем мучить героя: “Страх - сам по собі чогось коштує. Піде страх, а з ним і життя, страх усього лише форма життя, стрижень життя”. Ні фізичні катування, ні біль не загрожують героєві. Але всю ніч перед судилищем він не спить, ковтає таблетки. Він не знає ніякий своєї пины, але впевнений, що хоч якусь, але відшукають. Була б конкретна провина, було б простіше, - було б конкретне покарання. Воно “відпускає тебе відразу”. Але провини-те ні, хоча герой говорить, що, “імовірно, не жив поза почуттям провини”, був завжди “винуватий не в змісті визнання провини, а в змісті її самовідчуття”.

Із часів Достоєвського проблема провини й покарання перетерпіла ряд змін. Провина Раскольникова була безсумнівна й конкретна. Закономірно його покарання. А от XX століття дало героя, що підлягає покаранню за недосконалий злочин. Такий Йозеф К. - герой роману Ф. Кафки “Процес”. Такі герої переслідуються не за конкретну провину, а за те, що “винно взагалі”, хоча покарання ним загрожує цілком конкретне.

У В. Маканина людина не винна, і карати його не збираються, просто обговорять. Але цього досить, щоб довести людину до несамовитості. Страх переповняє його, штовхає на нескінченне прокручування можливих ситуацій, розморює. У нескінченному нічному кошмарі герой намагається пояснити природу такого страху. Якщо заглянути в історію, то раніше покарання було пов’язане із зазіханням на фізичне існування людини, на його тіло. Били провиненого солдата шпіцрутенами, обезглавлювали злочинця на ешафоті. Тобто, конкретна провина вимагала розплати з конкретним тілом рє носія. Душа ж завжди залишалася у владі Бога.

И отут відкривається важливий момент: наше безбожне століття поставило судилище не тільки над людиною, але й над його душею. “… Приналежність їм твоєї душі й приналежність твого тіла перебувають (як рівний хід часу…) в обернено пропорційній залежності… Скажемо, винуватий солдат колишніх часів - ні в що не ставлячи тіло (і ні на ледве не віддаючи душу), він сам кричав: “Розстріляйте, братики. Розстріляйте мене!” У часи підвалів уже розпитували. І оскільки претендували на частину душі, остільки ж доводилося відпускати частина тіла… Уже важливо було повозитися з винним, поритися в душі: людина упорствовал… У допомогу міркуванням і був біль… У часи білих халатів що судили діставалося твого тіла ще менше. Тіло їм майже не належало, хіба що перед ін’єкцією можна було розтерти ваткою твою вену… Але зате вуж душу, розум майже повністю були в їхній владі й у їхніх можливостях… Еволюція завершилася тим, що питаючі вже ніяк не можуть претендувати на тіло… Але душу - вся їх… Руки, - ноги, моє тіло для них недоторканні: не ввігнати кулю, не забити батогом, ні навіть провести курс “Аленки” - нічого немає в них, і що ж тоді їм залишається, крім як копатися в моїй душі”. Виявляється, це копання найстрашніше й нестерпне.

Володимир Маканин створює психологічний тип людини, роздавленого системою суспільної думки. Людина цей зовсім позбавлена волі. Йому надана деяка воля вибору: на судилище можна й не піти. Але адже десятиліттями нам вселяли думка про колективну волю й невіддільність людини від суспільства. І от поступово вона уросла у свідомість, проникала в почуття й відчуття. Герой повести не здатний на внутрішній опір. Його особистість зруйнована присутністю в ньому самому “ десяти-дванадцяти чоловік, готових з тебе запитати”. І бунт проти них для нього був би бунтом проти себе.

Образ Стола, покритого сукном, втілює собою Судилище. Стіл цей - не знак, не символ навіть. Це майже істота - безсмертне, нестаріюче. Атрибутом Стола є графин у центрі. Графин як би цементує людей і предмети навколо, надає “словам і питанням сидячу силу попиту”, відокремлює питання, що задає, від відповідача.

Стіл із червоним сукном і графином - моральне судилище. Він, безсумнівно, пов’язаний з підвалом - судилищем тілесним. Владимир Маканин говорить про цей зв’язок як про, що йде в глибину часу, що виступає обнаженно лише періодами, наприклад у тридцять сьомому років.

Безіменний герой В. Маканина випробовує якесь містичне почуття до Стола. Він його майже обожнює, - у нічних своїх метаннях вирішує йти на уклін до нього. Поки герой сидить за Столом, зважившись навіть прихлопнуть по ньому рукою, - все спокойно. Автор показує його здатним на розпачливий учинок у стані, уже близькому до божевілля. Репліка “Ужо тобі!” змушує згадати бедного Євгенія з “Мідного вершника” А. С. Пушкіна. Але от герой зазіхнув на центр Стола - Графин. І отут пішло покарання: “пам’ятаю, ударило різко, як хлистом, найсильніший удар у груди на секунду-дві позбавив мене свідомості”. З одного боку, цілком реальний інфаркт. Однак з іншого боку - розплата за замах на вічне, якоїсь є Графин у центрі Стола.

З багаторічних спостережень складаються соціально-психологічні типи тих, хто сидить за Столом. Вони позбавлені імен і визначаються по якійсь деталі. Вони - не особистості, а функції судилища. Їхні психологічні характеристики застосовні з невеликими варіаціями до кожного з ряду подібних соціальних типів.

Соц-Яр - це тип соціально лютий, простуватий, пьяноватый, на вид добродушний. “Він - пролетар (якнайбільше - технік), що постійно почуває себе обманутим у житті, обділеним. Грубо розбуджене соціальне нутро (колись, ходом історії) у таких, як він, усе ще яриться, палає”. Соц-яр у всім винить інтелігентів, тому випробовує до них агресивну злість. Це дуже простій, передбачуваний тип, що становить більшу частину “народу”.

Поруч із ним за Столом - Той, хто з Питаннями. Це інтелігент, але Соц-Яр проти нього нічого не має, адже вони в одній запряжці, за одним Столом. Портрет його типовий для среднеоплачиваемого інженера в НДІ. Він знаходить особливе задоволення в тім, щоб заганяти в кут дрібними питаннями, від яких виникає відчуття зацькованої тварини.

Своєрідне єзуїтство властиве Старому. Він хоче істини. Його довге життя присвячене була служінню правді. Він мудрий, він мовчить. Герой В. Маканина розкриває психіку Старого, що зложилася в результаті повсюдного лицемірства, розбіжності гасла й дійсності. Старий знає, що повинен бути гуманним. “Йому потрібно, щоб мене не просто засмикали питаннями й принизили, але щоб ще й засікли, катували, розтягували на примітивній дибі де-небудь у підвалі, а він би після цього мене, може бути, виправдав і пошкодував”.

Гарна жінка, Жінка зі звичайною зовнішністю, Молоді Вовки, що був Партієць, Сива в Окулярах - усі об’єднані бажанням запитувати, “нагадувати про звіт, що не припиняється, усякого людського життя. І не для покарання, а винятково для предметності уроку їм потрібна конкретне чиєсь життя”.

Безсонною ніччю герой виходить на джерело радянських столів-судилищ. Це почалося, “коли передоручили совість колективу, і помста - групі людей”. У повісті піднімаються питання: чи завжди право колективна думка? чи завжди право більшість? і хто вони - більшість? Письменник показує, що ті, хто вершить судилище, - плоть від плоті систе ми. Ці соціально-психологічні типи -точний індикатор процесів, що почалися в суспільстві майже сторіччя назад.

Pages: 1 2