Епiчний прозовий твiр (рiдше вiршований), який характеризується однолiнiйним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ i глибиною їх розкриття займає промiжне мiсце мiж романом та оповiданням. Крiм обсягу, пейзаж рiзниться вiд оповiдання розгорнутiшим сюжетом, бiльшою кiлькiстю другорядних персонажiв, повнiшою та глибшою їх характеристикою, наявнiстю описiв. Розмежування повiстi та роману менш виразне.

Схожi вони за предметом зображення (життєвi буднi чи вагомi, iсторичнi подiї), засобами зображення, розкриттям характерiв. Але повiсть охоплює менше коло проблем, коротший перiод iз життя героя. Якщо в романi акцент робиться на розгортаннi сюжету й розширеннi кола проблем, то в повiстi сюжет бiльш статичний: акцентується на глибшому аналiзi одного чи кiлькох конфiлктiв, на описах. Як i в романi та оповiданнi, велику роль у повiстi вiдiграє голос автора або розповiдача. У самостiйний вид епосу повiсть вiдмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руськiй лiтерарутi повiстю називали будь-яку об’єктивiзовану розповiдь про життєвi та iсторичнi подiї, вона була близькою до лiтопису («Повiсть минулих лiт»), апокрифiв («Повiсть про Варлаама i Йоасафа»). Початки української повiстi – у перекладах «Олександрiї» i повiстей про Трою, якi через болгарський варiант грецької хронiки Малали перейшли до києво-руських «Хронографiв». У XV ст. з’являється велика кiлькiсть перекладних латинських духовних i свiтських повiстей, якi через Бiлорусь, найчастiше в польському або чеському варiантi, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакцiя «Олександрiї», «Про Трiстана»). Появi повiстi в українськiй лiтературi сприяло засвоєння нею у перiод бароко в першу чергу захiдноєвропейських духовних, рiдше – авантюрних i демонологiчних повiстей. Перша українська повiсть, писана українською мовою, - «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка (1833).