«Повість временних літ» — це умовна назва літописного зведення XII ст. Текст твору зберігся в складі пізніших збірників XIV—XVI ст. «Повість временних літ» відома у трьох відмінних редакціях. Перша редакція була створена в 1113 році монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У 1116 році була укладена друга редакція «Повісті временних літ». її упорядником став ігумен Видубецького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр, який за дорученням князя Володимира Мо-номаха вніс до літопису певні корективи. Зокрема, він применшив історичну вагу київського князя Святополка (1093-1113), виділивши натомість яскраву постать Володимира Мономаха. Цей варіант тексту «Повісті временних літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список називають Лаврентіївським. Третя редакція «Повісті временних літ» також була створена одним із ченців Видубецького монастиря у 1118 році і призначалася для сина Володимира Мономаха Мстислава. Вона увійшла до складу літописного зведення волинського походження, закінченого на початку XIV ст. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі, де й було скопійоване уXVст., — цей літописний список називають Іпатським.

Жанр літопису не передбачає авторства в сучасному його розумінні. Правомірно говорити про упорядників, які, кожен у свій час, збирали різнорідну інформацію і включали її до складу літопису. Відбір визначався не лише політичною кон’юнктурою, але й рівнем освіти та масштабом мислення упорядника, в окремих випадках— особистими симпатіями та антипатіями.

Основним упорядником «Повісті временних літ», талановитим літописцем вважають монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Перші рядки літопису в Іпатському списку зберегли його ім’я: «Повість временних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала».

Нестор використав уже наявне київське літописне зведення, але доповнив його за рахунок нових усних і писемних джерел.

«Повість временних літ» — перший давньоукраїнський літопис (від «літо» — рік і «писати»). Це жанр історичної прози, в якому розповідь ведеться за роками. Головною композиційною одиницею літопису є річна стаття. Вона може мати різний обсяг залежно від того, наскільки важливі події відбулися певного року. Літопис використовує два типи оповіді: власне річні записи — стислі повідомлення про події поточного року, та розгорнуті літописні оповідання — описи подій в їх докладному висвітленні і нерідко в літературній обробці.

Літопис подає яскраві й виразні характеристики історичних осіб. Для цього використовується фольклорна поетика, засоби воїнської повісті та житійної літератури. У зображенні персонажів помітну роль відіграє пряма мова — це може бути звернення князя до воїнів, дипломатичні переговори, виступи на зібраннях. У більшості випадків промови персонажів виразні й лаконічні.

Мовний матеріал «Повісті временних літ» багатий виражальними засобами. Літопис широко використовує образні фразеологічні вислови, народні прислів’я і приказки, спеціальну лексику — церковну, юридичну, військову, мисливську.

Назва Твору Походить від його початкових слів — «Це Повісті временних літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві почав спершу княжити і як Руська земля постала».

Літопис Розпочинається Згадкою про біблійний сюжет — поділ землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. Слов’яни відносяться літописцем до нащадків Ноєвого сина Яфета. Далі пропонується інформація про розселення та назви слов’янських племен: «Ті Слов‘Яни Прийшли Й Сіли По Дніпру І Назвалися полянами, А Інші — Древлянами, Тому Що Вони Оселилися В Лісах, А Ще Інші Сіли між Прип‘Яттю ІДвіною І Назвалися Дреговичами, А Інші Сіли На Двіні І Назвалися Полочанами, Від Річки, Яка Впадає В Двіну І Має Назву Полота». Автор дає географічний опис древньої Русі. Він особливо відзначає роль Дніпра як основної водної артерії на шляху «із варяг у греки».

Упорядник «Повісті временних літ» вважав за необхідне включити до її складу легенду про апостола Андрія. Це візантійська легенда, перероблена літописцем: історія проповідницької місії апостола Андрія у Причорномор’ї доповнюється відомостями про його мандрівку по Дніпру до Балтійського моря. Розповідаючи про відвідання апостолом Андрієм місцевості, де постала столиця Київської Русі, Літописець Виходить З Патріотичних Міркувань, Прагнучи Звеличити свою Країну.

Після цього він записує Легенду Про Заснування Києва Братами Києм, Щеком, Хоривом (літописець наводить також альтернативну версію походження міста, яку сам і спростовує).

Літописець виділяє полян серед інших слов’янських племен, намагається зобразити їх в найкращому світлі. З цією метою він розповідає про миролюбність полян, однак зауважує, що вони завжди могли постояти за себе.

Наступний Виклад Подій У Літописі Подається За Роками. Річна сітка починається З 852 Року. Цього року, як зазначає літописець, Полянська Земля стала Називатися Руською. Під 862 роком подається «варязька легенда», яка розповідає про покликання трьох братів-варягів, Рюрика, Синеуса і Трувора, на князювання в слов’янську землю. У тій же річній статті вміщена розповідь про дружинників Аскольда і Діра, які на певний час захопили владу в Києві.

Окремий сюжет в літописі пов’язаний з Діяльністю Князя Олега (882-912), Що увійшов в історію як Олег Віщий.

Наступний фрагмент літопису присвячений князеві Ігорю Рюриковичу (913-945). Тут подається розповідь про походи князя на Візантію та про похід на деревлян і вбивство Ігоря деревлянами. Літопис розповідає, як князь Ігор та його воїни, не вдовольнившись одержаною даниною і вимагаючи ще, були вбиті обуреними деревлянами.

В літописі є свідчення про помсту княгині Ольги, вдови Ігоря. Вона вчинила криваву розправу над деревлянами і підкорила всю деревлянську землю.

Надалі літописець характеризує переважно воєнні подвиги князя Святослава Ігоревича (945-972). Князеві дається характеристика, яка підкреслює його витривалість, сміливість і відчайдушність.

Важливим епізодом «Повісті временних літ» є розповідь про князя Володимира Святославича (980-1015). Ставши київським князем, Володимир прагне зміцнити єдність підвладних йому земель. На той час кожне слов’янське плем’я мало своїх богів (слов’яни тоді були язичниками). За наказом Володимира всі слов’янські боги були об’єднані в пантеон, а їх скульптурні зображення (кумири) поставлені в Києві та інших містах. Головним богом вважався Перун, покровитель князя і дружини, бог війни, грому і блискавок. Помітне місце займав Велес (Волос), бог торгівлі та худоби. Боги сонця Хоре і Дажбог вважалися повелителями сил природи, покровителями життя й достатку. Очевидно, проведена реформа не дала для ідеологічної підтримки княжої влади очікуваних результатів, тож невдовз і перед Володимиром постало питання «вибору віри». Під 987 роком «Повість временних літ» розповідає про посольство від князя

Володимира до болгарів (мусульман), німців (католиків) і греків (східних християн). Посланцям наказано «випробувати різні віри».

Pages: 1 2