Озираючись на ті далекі страшні часи, ми, громадяни сучасної незалежної держави, повинні радуватися, що здійснилася мрія наших предків, за якої вони проливали свою кров і віддавали душу. Варто сказати про трагічну долю свідомої інтелігенції: письменників, учителів, лікарів, які через свої гуманістичні переконання були засуджені на важкі роки посилань, де більшість із них закінчили своє життя у важких мученнях і стражданнях, але не зломилися морально. І ці репресії продовжувалися роками

Навіть у важкі роки війни жахлива фабрика смерті не припинила своєї діяльності. Зайвим, напевно, буде нагадувати про події страшного голодомору 1932-1933 років, коли так званий «батько» слов’янських народів, устав боротися з бажанням незалежності наших громадян, втілив у життя нелюдську програму своєї хворобливої уяви. Скільки людей нашої багатостраждальної країни загинули від легкої руки безжалісного тирана, ката українського народу, що невпинно глумливо затверджував, що «жити стало краще, жити стало веселей». За період з 1932 по 1933 рік населення нашої країни зменшилося приблизно на двадцять мільйонів. Двадцять мільйонів ні в чому не винних людей загинули жахливою тваринною смертю

Я вважаю, що якщо вже ми народилися в цій країні, колись великий і могутньої, а зараз спустошен і знекровленої, то ми не маємо ніякого права бути байдужими до неї і її важкої долі, обманювати й знову кривдити неї, і так уже ображену. Ми повинні разом, цілими націями показати всім, чого гідна Україна й наша любов до неї. І я впевнена, що всі разом ми здійснимо таку бажану мрію. І зробимо це на честь наших загиблих предків