Ф. И. Тютчев, безсумнівно, великий трагічний поет. Його роздуму про світ, життя, людину глибокі й найчастіше сумні. Мотиви безвихідного розпачу, страждання й самітності не вичерпують, звичайно, усього творчості поета, але займають у ньому значне місце. Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є чи якийсь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення “вічного” і “миттєвого”, що завжди відроджується природи й короткого людського життя

Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність. У цій Вічності життя людська - лише короткий спалах. Це парадоксально, але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев відчуває і його колосальність: “Я, цар землі, приріс до землі”, “По височінях створіння, як Бог, я крокував…

” Подібна роздвоєність взагалі властива поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія - хаос, любов - смерть, віра - безвір’я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, “на порозі подвійного буття”. Душу - завжди “мешканка двох мирів”.

Може бути, це сприйняття особистості на грані “двох мирів” і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин як ніколи наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З одного боку - це якась форма існування, близька до хаосу (частий образ у Тютчева). В одному з віршів Сон - близнюк Смерті

З іншого боку, сон може бути й “благодатним”, і “чарівним”, і “ по-дитячому-прекрасним”. “Подвійність” Тютчева яскраво виявилася у вірші “Сон на море”. Він пише: …Я, сонний, був відданий всієї примхи хвиль. Дві безмежності були в мені, И мною свавільно грали оне. И в тім же вірші: По височінях створіння, як Бог, я крокував, И мир під мною недвижний сіяв. Всі ці образи-символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й вияви, спокою й бури, але також показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне сполучення, так властиве Тютчеву: він підпорядкований “примхи хвиль” і в той же час “крокує по височінях створіння”. Тютчев ніколи не утомлювався говорити про те, що людина - частина природи, її невіддільна частка

У той же час, особливо в ранній творчості, вона зауважував, що в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі: Лише жити в собі самому вмій - Є цілий мир у душі твоєї… Цей мотив знову звучить у вірші “Душу моя - Елізіум тіней…” Душу цурається “живого життя”, юрби, вона живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, але це зовсім не благо для поета. Навпроти, він прагне саме до “живого життя” (особливо в ранній ліриці): Ні, мого до тебе пристрастъя Я сховати не в силах, мати-земля! Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини (величезної скелі й малюсінької піщини), те пізніше поет “спускається на грішну землю”, найчастіше не обмежуючись умоглядними міркуваннями, а простежуючи людську долю

Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, часом навіть смерть, сусідять із неизбывной любов’ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з’являється в нього навіть у трагичнейшем вірші про любов “Весь день вона лежала в забутті…” Жінка (улюблена жінка) лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя

Для Тютчева характерні міркування про смерть, про прикрості, про безрадісність людської долі, про сльози: Сльози людські, об сльози людські, Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою… Вся поезія Тютчева пронизана трагізмом самотнього існування, роздвоєністю душі, невір’ям, часто - розпачем. Але разом з тим у пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання: Мужайтеся, про други, боріться прилежно, Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна! Так, боротьба безнадійна, але боротися треба! У цьому, може бути, єдиний зміст буття. Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захваті життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншого боку - в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, “тіні від диму” (навіть не диму, тільки тіні!

). Ці протиріччя й становлять життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності. Тютчев завжди намагався визначити зміст буття. Ніж старше він ставав (у поетичному й людському відношенні), тим частіше він зв’язував з людиною образ боротьби, Дана текст призначений тільки для приватного використання 2005 “розпачливого” бою. Спочатку людина для Тютчева - лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугою. Пізніше поета починає тривожити свідомість “марності” життя. Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини ссудьбой.

Бій цей нерівний, “фатальний”, але він неминучий, тому що, може бути, тільки він і виправдує життя людини, крихітної крупиці світобудови