Аналізується польська літературознавча семіотика. Семіотичні дослідження розглядаються як структуральний елемент знання про літературу, а також як основа альтернативної реінтерпретаційної моделі. Польська літературознавча семіотика трактована як одна з основних сил у боротьбі за знання, культурну пам’ять і гуманістичну ідентичність.

В інформаційному просторі культури відбувається безперервна актуалізація й реактуалізація низки кодів, які відсилають до відповідних (історично зумовлених) моделей аксіології, антропології, онтології чи епістемології, які своєю чергою іплікують функціонування двох основних візій – людини і світу. За таких умов інформація перестає сприйматися лише як сукупність фактів (чи нейтральне накопичення даних), вона починає відігравати роль активного чинника саморозвитку культури. Інформація, таким чином, набуває статусу еквівалента культури, а також (і це один із найважливіших аспектів для осмислення цього явища) відображає тенденцію формулювання – щодо неї – низки прагматичних установок, які урухомлюють функціонування стратегії «боротьби за інформацію». Ю. Лотман слушно наголошує на тому, що «культура – не склад информации. Это чрезвичайно сложно организованный организм, который хранит информацию, постоянно вырабатывая для этого наиболее выгодные и компактные способы, получает новую, зашифровывает и дешифровывает сообщения, переводит их из одной системы знаков в другую. Культура – гибкий и сложно организованный механизм познания. Одновременно область культуры – область постояной боротьбы, социальных, классовых и исторических столкновений и конфликтов. Разные социальные и исторические группы, борясь за информацию, стремятся ее монополизировать» [2, 146]. Монополізація інформації радикально змінює і план змісту (signifié), і план вираження (signifiant) усіх системних рівнів культури, а також механізмів її опису й самоопису. Монополізація імплікує маніпуляцію основними (традиційними для цієї культури) баченнями людини і світу, радикально переорієнтовуючи відкриту поліфонічну модель культури у герметичний простір із систематичною циркуляцією відповідних ідеологем, установок, стереотипів. Перманентне прокручування ідеологічного сценарію дає змогу досягнути неабиякого ефекту переконування, надаючи цьому сценарію усіх необхідних ознак, властивих міфологічному дискурсові. Простота й універсальність часопросторових опозицій, застосування архетипальних сюжетів і персонажів (чіткий поділ ролей), спрофанована система ціннісних орієнтацій – усі ці чинники лягли в основу формулювання соціалістичної моделі культури, яка (модель) пропонувалася не як

Альтернатива, а як єдино можлива й незаперечна правда. На специфіку продукування «міфічної структури комунізму» звернув увагу M. Еліаде. «Як би не оцінювалися наукові претензії Маркса, очевидно те, що автор «Маніфесту» запозичив і розвинув один із великих есхатологічних міфів азіатсько-середземноморського світу, а саме: спасительну роль праведного («обраного», «помазаного», «невинного»), посланця наших днів, пролетаріату, чиї страждання покликані змінити онтологічний статус Світу, дійсно, безкласове суспільство Маркса і наступне зникнення історичних напруг знаходять свій найточніший прецедент у міфі про «золотий вік», який, згідно з багатьма традиціями, характеризує початок і кінець історії. Маркс наситив цей старезний міф цілою ідеологією, що є сумішшю месіанства, юдаїзму та християнства. З одного боку – це пророча роль і сотеріологічна функція, якими він наділяє пролетаріат, з іншого – фінальна битва між добром і злом, в якій легко помітити схожість з апокаліптичним конфліктом між Христом і Антихристом, що закінчується перемогою Христа» [1, 127].

Польський гуманістичний дискурс – як один із найпотужніших культуротворчих чинників – був, з одного боку, неминуче підпорядкований силовому полю окресленого вище міфу, а його автори були змушені підтримувати життєдіяльність його (міфу) структури, з іншого – функціонально маргіналізувався на користь суспільних наук: «Nauki społeczne uzupełnione dogmatycznie pojętą filozofią marksistowską odpowiadały strukturalnie potrzebom systemu komunistycznego. Jako takie naleŜały do instrumentarium polityki naukowej w Polsce, realizowanej w formie «frontu nauki» (walka między «starą» nauką akademicką a «nową» nauką socjalistyczną). Ideolodzy propagowali walkę między «nauką socjalistyczną» («nową») a «nauką burŜuazyjną» («starą»). W Polsce realnie sprowadzało się to do walki wzorów nauki sowieckiej z tradycyjną nauką akademicką» [3, 13]. За таких умов інформативне поле культури редукувалося до кількох порожніх гасел, а літературознавчий дискурс зводився до ілюстрування цих гасел за допомогою паранаукового інструментарію: «Panowanie marksizmu w nauce o literaturze, a takŜe krytyce literackiej (te dwie dziedziny w warunkach totalnej ideologizacji wszystkich dziedzin Ŝycia umysłowego często trudno rozdzielić) utwierdzają głośne i szeroko dyskutowane prace Stefana Zółkiewskiego, Jana Kotta, Kazimierza Wyki, Henryka

Markiewicza. Przyjęte w nich kryteria wartościowania nakazują cenić najwyŜej kategorie takie, jak «postępowość», «ludowość», «realizm»» [3, 163].

Уніфікація гуманістичного (літературознавчого) дискурсу автоматично збіднювала репертуар артикуляційних практик – мов (у семіотичному розумінні), за допомогою яких здійснювався самоопис культури. Марксистська модель літературознавства культивувала, таким чином, одновимірну симуляційну практику оповіді, яка цілковито корелювала із ідеологічним дискурсом епохи. Симулякр наукової гуманістики замінив реальність поліфонічного дискурсу культури, проявляючись у найбільш адекватній для нього функції – ідеологічній. M. Janion наголошує на тому, що «humanistyka budzi zastrzeŜenia tam wszędzie, gdzie zaczęła pełnić funkcje wyłącznie ideologiczne, zapominając o swym powołaniu naukowym. Zarazem przecieŜ przytłaczająca większość wypowiadających się jest przekonana o organicznych niejako związkach humanistyki i ideologii. Delikatna natura tych związków stanowi, jak się wydaje, jeden z najwaŜniejszych problemów metodologicznych humanistyki, zawarty przede wszystkim w jej języku. Nie moŜe on być bowiem wyłącznie «ideologiczny», wtedy humanistyka przekształca się w gazetową propagandę polityczną» [4, 209].

Альтернативна модель польського повоєнного літературознавства формувалася як один із потужних контрдискурсів, спрямованих на деміфологізацію, десимулякризацію тоталітарного бачення людини та її культуротворчої діяльності. Викривання симулятивної практики активізувало стратегію боротьби за інформацію, яка у тоталітарному суспільстві набула обрисів боротьби за пам’ять (культурну), перервану інтелектуальну традицію академічної науки, а також боротьби за можливість формулювання нових технік опису, нових – альтернативних (до марксистської) - дискурсивних практик. Аналізуючи якісні зміни у царині польської гуманістики 50–90-х років, D. Degen i P. Hübner зауважують: «Coraz wyraŜniej ujawnia się ustrojowa opozycja, jaką z natury rzeczy tworzy w tym systemie idea humanizmu i dorobek nauk humanistycznych – uniwersalny i ten w skali krajowej. Środowisko akademickie – przez publikację tzw. drugiego obiegu oraz wystąpienia dyskusyjne czy wykłady – proponuje model humanistyki wolnej od więzów ideologicznych i wolnej od paradygmatu wytworzonego przez nauki społeczne» [3, 38]. Спроба конструювати повновимірну контрна-ративну практику актуалізувала також низку надзвичайно важливих

Понять (за якими стояв певний онтологічний вибір), без яких конституювання й розвиток цієї практики не був би можливим. До ключових понять польської гуманістики належать – «wiedza humanistyczna», «postawa humanistyczna», а також «humanistyczna toŜsamość».

Pages: 1 2