Онук чумака, січовика, блідий праправнук» Е. Маланюк. Євгеній Маланюк походить зі старої чумацької сім’ї, що в XVIII сторіччі переселилася з Галичини на Херсонщину. Дід його, за згадуваннями поета, був двох метрів ростом, із чорними бровами, з небагато посивілим в 98 років вихром. Це його кров дзюрчить у всіх віршах поета, це його спрага до життя надихнуло й онука до творчості. Чорноморський степ, виплекала вільнолюбну душу поета. Мати, Гликерия Яківна, навчила любити рідну землю, розвила потяг до мистецтва. Напередодні революційних подій. (Революцію 1917 року Євгеній Маланюк зустрів підпоручиком. Він уже побував на фронтах Першої світової війни, бачив жорстокість, кров, смерть, втрачав друзів, однополчан. Майбутній поет був командиром кулеметної сотні в стрілецькій дивізії, який командував підполковник И. Мишковский. Цей мужній воїн, «живе втілення запорожця, що зберігся до XX сторіччя», мав великий вплив на подальшу долю Євгенія Миланюка.

Участь поета у визвольних боях. Як ветхе, гниле дерено, упало самодержавство. Здавалося, що тепер народи величезної імперії можуть стати вільними, незалежними. Молода Україна вперше відчула вітер волі. Офіцер царської армії Євгеній Маланюк стає сотником армії УНР, щоб зі зброєю в руках захищати державу. Не судилося Україні зберегти свою незалежність. Досить могутня сусідка, що звикла бачити Україну своєю «окраїною, була на сторожі своїх великодержавних інтересів. Мужньо билися українці, але мало було захисників. Інші повірили брехливим гаслам «Воля!», «Рівність!», «Братерство!». Застукали колеса потягів: «На Захід! На Захід! На Захід!» Бійці УНР, а разом з ними й Маланюк, назавжди покинули рідну землю

Життя й творчість в еміграції. Євгеній Маланюк разом з іншими інтернованими бійцями УНР потрапив у Польщу. У таборі містечка Камиш зібралося багато обдарованих людей, дієприкметникових до літератури й мистецтва. Вони почали випускати свої журнали, альманахи, де друкувалися добутки поетів-емігрантів

Нападки на Маланюка побратимів по перу. Уже перші твори Євгенія

Маланюка, надруковані в журналі «Веселка», викликали різку негативну критику поетів емігрантів. Він кинув виклик тому грубому, темному, що є в людській природі, став «гладіатором нещадних рим». Маланюк не лив сльози із приводу втрати Батьківщини, не оспівував її широких полів, темних лісів, повноводних рік, мудрого народу. Поет стискав зуби від злості, що Україна кинула напризволяще своїх дітей. Розвіялися останні надії на повернення: Покарано… На наші кров і будинок прийшла орда. Залишили вівтарі ми

Обвинувачення поета в його нелюбові до України. У збірниках «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934) Євгенія Маланюка центральним образом є Україна, але перед читачем вона виникає Чорною Елладою, Анти-Марією, зрадницею Кармен, покриткой Катериною, жахливою відьмою із крильми, що п’є кров своїх дітей. Мало хто із критиків зрозумів, що за цими страшними лайками поет ховає свою любов до втраченого назавжди Батьківщині, свій біль від неможливості повернення. Маланюку звинувачували в нелюбові до України, у приниженні її гордості й заплямованої честі. Але поетові вистачило духу й гордості витримати всі нападки, не змагатися, не втратити власного «я».

Передчуття власної долі в поетичних рядках Маланюка. Говорять, душу теперішнього поета має прямий зв’язок з космосом, а тому, удивляючись у минуле, він може передбачати майбутнє. В «Сонетах про Орлика» Маланюк звернувся до образа вірного товариша гетьмана Івана Мазепи Орлика, що теж був вигнанцем. У трагедії цього мужнього воїна поет побачив власну трагедію: йому вже ніколи не вернутися на Батьківщину. Е. Маланюк передчував і своє вигнання, і самотнє життя, і свою смерть у місяці лютому. Це фатальне передчуття поет відтворив у вірші «Злий». 16 лютого 1968 року його не стало

Самотність і велич Євгенія Маланюка - «залізних імператора строф», «гладіатора нещадних рим», «тверезого варяга». Євгеній Маланюк мав чутливе серце й всі людські переживання пропускав через нього. Його добутки відзначалися надзвичайною напругою форми й змісту, а висока особиста - культура, доконане знання рідної мови й поетична майстерність поставили його вище інших художників. Не всі могли зрозуміти його творчість, многим він подобався своїм, як іноді здавалося, перевагою й у творчості, і в особистих відносинах. Великий талант зробив його самотнім і нещасним. Маланюк самотньо й в останню мінуту свого життя був сам ссобой.