Літературні джерела образа Плюшкинf образи скупарів у Плавта, Ж. -Б. Мольера, Шейлок У. Шекспіра, Гобсек О. Бальзака, Барон А. С. Пушкіна, також, мабуть, князь Рамирский з роману Д. Н. Бегичева «Сімейство Холмских», Мельмот-старший з роману Ч. Р. Метьюрина «Мельмот-скиталец», барон Балдуин Фюрен-гоф з роману И. И. Лажечникова «Останній новик». Життєвим прототипом образа Плюшкинf імовірно, з’явився історик М. М. Погодин. Гоголь почав писати главу про П. у підмосковному будинку Погодина, що славився своєю скнарістю; будинок Погодина був оточений садом, що послужив прообразом саду П. (Порівн. спогаду А. Фета: «у кабінеті Погодина неуявний хаос. Отут усілякі стародавні книги лежали купами на підлозі, не говорячи про сотні рукописів з початими роботами, місця яких, так само як і асигнацій, захованих по різних книгах, знав тільки Погодин».) Попередник Плюшкин у Гоголя — образ Петромихали («Портрет»).

Прізвище Плюшкин парадоксальна метафора, у якій закладене самозаперечення: булочка - символ достатку, радісного бенкету, веселого надлишку - протипоставлені похмурому, старезному, байдужому, безрадісному існуванню П. Образ цвілого сухаря, що залишився від паски, привезеного дочкою П., тотожний метафоричному змісту його прізвища. Портрет П. створюється за допомогою гіперболічних деталей: П. з’являється безстатевою істотою, скоріше бабою («Плаття на ній було зовсім невизначене, схоже дуже на жіночий капот, на голові ковпак…»), Чичиков приймає Плюшкинf за ключницю, тому що на поясі в П. ключі, і він сварить мужика «досить поносними словами»; «маленькі вічка ще не потухли й бігали < …> як миші»; «одне підборіддя тільки виступало дуже далеко вперед, так, що він повинен був щораз закривати його хусткою, щоб не заплювати». На засаленому й замасленому халаті «замість двох бовталося чотири підлоги» (характерне для Гоголя комічне подвоєння); спина, забруднена борошном, «з великий прорехою нижче».

Образ-фікція (діра, дірка) стає загальним позначенням загальнолюдського типу скупаря: Плюшкин «діра на людстві». Предметний мир навколо Плюшкинf свідчить про гнилість, тління, умирання, занепаді. Хазяйновитість Коробочки й практична ощадливість Собакевича в П. перетворюється на противагу - «у гнилизну й діру» («клади й стоги зверталися в чистий гній, борошно в камінь; сукна й полотна - у пил).

У господарстві Плюшкинf як і раніше зберігається грандіозний розмах: величезні комори, комори, сушили з полотнами, сукнами, овчинами, сушеною рибою, овочами. Однак хліб гниє в коморах, зелена цвіль покриває огорожі й ворота, бревенчатая бруківка ходить, «як фортепіанні клавіші», навкруги старі селянські хати, де «багато дахів протягають, як решето», дві сільські церкви спорожніли. Будинок П.- аналог середньовічного замка скупаря з готичного роману («Якимось старезним інвалідом дивився цей дивний замок…»); у ньому суцільно щілини, всі вікна, крім двох «підсліпуватих», за яких живе Плюшкин забиті. Символ «богатирської» скнарості П., корисливості, доведеного до крайньої межі,- замбк-исполин у залізній петлі на головних воротах будинку П. Образ саду П., по якому пройшовся різець природи, зробивши його прекрасним садом, контрастує з образом «старезного замка» (пеклом) і є прообразом звертання П.- думки Гоголя воскресити П. з мертвих в 3-м томі поеми, натякаючи на «райський сад». З іншого боку, в описі саду П. є метафори з елементами реального портрета П. («густа щетина» «сивого чапиж-ника»), а «запущена ділянка саду виступає як своєрідна емблема людини, що оставили без відходу своє «щиросердечне господарство», по вираженню Гоголя» (Е.Смирнова). Поглиблення саду, « щозяяло, як темна паща», також нагадує про пекло для тих, у кого душа заживо вмирає, що відбувається СП.

Із дбайливого, зразкового хазяїна, у якого розміряним ходом «рухалися млини, валяльні, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні», П. трансформується в павука. Спочатку Плюшкин «працьовитий павук», що клопітливо бігає «по всіх кінцях своєї господарської павутини», він славиться хлібосольством і мудрістю, миловидними дочками й сином, разбитним хлопчиськом, що цілується з усіма підряд. (Порівн. з Новосибірським; символічно Ноздрев - син П., що пускає його багатства по вітрі.) Після смерті дружини старша дочка тікає зі штаб-ротмістром - П. посилає їй проклін; синові, що став військовим і порушив волею батька, П. відмовляє в засобах і теж проклинає; покупщики, не в силах торгуватися з П., перестають купувати в нього товар. «Павукова» сутність П. еволюціонує. Речі П. старіють, час зупиняється, у кімнатах П. застигає вічний хаос: «Здавалося, начебто в будинку відбувалося миття підлог і сюди на час нагромадили всі меблі. На одному столі стояв навіть зламаний стілець, і поруч із ним годинники із зупиненим маятником, до якого павук уже приладив павутину».

Опредмеченная метонімія образа П., що відділилася від нього, як душу від мертвого тіла,- поношений ковпак на столі. Предмети стискуються, усихают, жовтіють: лимон «ростом не більше лісового горіха», два пера, «висохлі, як у сухоті», «зубочистка, що зовсім пожовкла, которою хазяїн, може бути, колупав у зубах своїх ще до навали на Москву французів». Курна купа в куті, куди Плюшкин тягне всяку дрянь: знайдену тріску, стару підошву, залізний цвях, глиняний черепок, крадене в зазевавшейся баби цебро - символізує повну деградацію всього людського в П. На противагу пушкінському Баронові П. зображений не в оточенні купи червінців, а на тлі тління, що знищило його багатства. «Скнарість П.- це як би зворотна сторона його відпадання від людей…» (Е.Смирнова). Розумові здатності П. теж занепадають, зводяться до підозрілості, незначній дріб’язковості: двірських він уважає злодіями й шахраями; становлячи список «мертвих душ» на четвертке листка, журиться, що не можна відокремити ще восьмушку, «ліплячи скупо рядок на рядок». У захваті від дурості Чичикова, П.згадує про гостинність і пропонує Чичикову графинчик ликерчика «у пилу, як у фуфайці» і сухар з паски, з якого колись наказує зскребти цвіль і знести крохи вкурятник.

Бюро П., куди він ховає гроші Чичикова, символізує труну, де в глибині відсталої матерії похована його душа, духовний скарб, що вмер від корисливості (порівн. євангельську притчу про талант, заритому в землю).