Василь Андрійович Симоненко - майстер інтимної лірики. Його вірші вражають глибиною й щирістю почуттів, «вогнем душі жарять», так говорив про їх О. Гончар. Автор створив для себе образ любові, далекий від чогось конкретного, реального. І от це відбулося; зрештою він знайшов ту єдину, чарівну

Іноді, осліплений сильним почуттям, не зауважуєш недоліків милого серцю людини. І саме тоді перевіряється глибина, щирість любові. Такі думки володіли автором, коли він писав поезію «Є в любові й будні, і свята». У ній також розкрилися самі потаєні людські почуття, які з’єдналися з філософськими роздумами про сенс життя. Любов - не тільки радість. Вона несе й мучення, і страждання, тому що буває нерозділеної, болючий, невірної. В. Симоненко відчув це на собі, тому й з’явилися вірші «Люси», «Ти байдужа, як мертве місто». Але, що б там не було, треба чекати єдиної, великої, вірної любові - вона неодмінно прийде

Ліричний герой поезії «Буду тебе чекати, там де вишня біла…» теж сподівається на це, тому що зізнається: «…не тебе я чекаю, чекаю своєї любові в білому саду». Задушевна розмова сина з матір’ю - така тема поезії «Заглядаюся у твої зіниці». Україні адресує поет всю любов, стурбованість, відданість і пещення. Перед читачем інтимний, щирий діалог з вітчизною:

• Буду, мама горда й гарна,
• За тебе дивуватися на все століття…

Інтимна лірика В. Симоненко - це цикл поэзий, ліричний герой яких те романтичний і закоханий юнак, те зріла людина з більшим життєвим досвідом. В. Симоненко призиває бути життєрадісним, любити свою Батьківщину, свій народ, будити в людині прекрасні почуття. На думку автора, втрачає багато того, хто не вміє уступати, не здатний відрізнити важливого від мізерного. Властиво таким і був поет, що прожив лише 29 років, пізнав радість любові й був до безпам’ятства закоханий вжизнь.