В основу поеми Байрона лягла історія швейцарського республіканця, письменника й філософа, Франсуа Боннивара. За виступи проти режиму герцога Карла III Савойского він був заточений у Шильонский замок і пробув там шість років, з 1530 по 1536 рік. Чотири роки з них він провів у камері, розташованої нижче рівня озера (замок, що служив державною в’язницею, перебував на березі Женевського озера). Боннивар був звільнений з в’язниці військовим загоном Берна, що захватили замок
Їх було шість братів - п’ятьох вуж немає. Троє братів, серед яких шильонский в’язень, що розповідає цю сумну повість, - старший, кинуті втюрьму. Двох уже «зжерла глибина» підземелля. В’язень описує свою темницю: від вологості її стіни покриті мохами, на сирій підлозі лише зрідка світиться, немов болотний вогник, промінь світла. У стіни умуровані кільця з ланцюгами, куди заковані в’язні; залізо вгризається в тіло, заподіюючи біль при кожному русі. Брати прицвяховані ланцюгами до стін і, хоч перебувають поруч, не можуть бачити один одного в тьмі. Старший намагається підтримати дух братів:
- «З нас трьох я старший був;
- Я жереб власний забув,
- Дихаючи заботою однієї,
- Щоб їм не дати впасти душею».
Першим не витримав неволі «могутній і міцний у кольорі років» середній брат: «Не від нестатку вболівав і марнів Мій брат: дорівнює зав’янув би він, Коли б і млістю оточений Без волі був… Навіщо мовчати? Він умер… я ж йому подати Руки не міг в останню годину…». Молодший - «ангел з колибельнихлет, скарб сім’ї рідний» - довго терпляче зносив «жереб свій», але й він став падати духом, слабшати й гаснути: «…на жаль! він гаснув, Як веселка, зачаровуючи нас, Прекрасно гасне в небесах: Ні подиху вболівай на вустах; Ні ремства на жереб свій…»
Втратившись братів, в’язень перетворюється в «хладний камінь». Раптом він чує у своїй похмурій темниці голос співаючої пташки; йому здається, що це «райський гість», що це дух брата спустився з небес, щоб возвестить йому про швидку волю. І дійсно, незабаром безжалісний режим був ослаблений: в’язневі дозволили з ланцюгом на шиї бродити уздовж тюремних стін. Але його вже мало що радує, адже тут, у в’язниці, він схоронив усе, що любив, і тепер «на бенкеті земному» йому вже немає місця. Добравшись до віконця, він бачить маленький острівець (єдиний на озері й такий малюсінький, що на ньому росло всього два-три дерева), човник з веслярами, що причалював до берега, що ширяє в хмарах орла
- «И сльози нові з очей
- Пішли, і новий сум
- Мені стисла груди… мені стало жаль
- Моїх покинутих ланцюгів».
Ішли дні й роки - в’язень не вважав їх. Одного чудового дня дверей його темниці відчинилися й він вийшов на волю, але в’язень уже так отвик від її, що в’язниця стала для нього рідним будинком:
- И люди нарешті прийшли
- Мені волю бідну віддати
- Переклад В. А. Жуковського
Збережи - » Переказ змісту поеми Байрона «Шильонский в’язень» . З'явився готовий твір.