На сцені - звичайна театральна кімната із трьома стінами, вікном і дверима. У стола із зосередженим видом сидять Мистики обоего підлоги в сюртуках і модних платтях. У вікна сидить Пьеро в білому балахоні. Мистики чекають прибуття Смерті, Пьеро чекає приходу своєї нареченої Коломбини, Зненацька й незрозуміло звідки з’являється дівчина незвичайної краси. Вона в білому, за плечима лежить заплетена коса. Захоплений Пьеро молитовно опускається на коліна. Мистики в жаху відкидаються на спинки стільців:

«Прибула! Порожнеча в очах її! Риси бліді як мармур! Це - Смерть!» Пьеро намагається переконати Містиків, говорячи, що це Коломбина, його наречена, однак Голова містичних зборів запевняють Пьеро, що він помиляється, це - Смерть. Розгублений Пьеро спрямовується до виходу, Коломбина треба за ним. Арлекін, Що З’явився, веде Коломбину, взявши її за руку. Мистики мляво повисають на стільцях - здається, висять порожні сюртуки. Завіса закривається, на підмостки вискакує Автор, що намагається пояснити публіці сутність написаної їм п’єси: мова йде про взаємну любов двох юних душ; їм перепиняє шлях третя особа, але перешкоди нарешті падають, і люблячі навіки з’єднуються. Він, Автор, не визнає ніяких алегорій… Однак домовити йому не дають, що висунулася через завісу рука вистачає Автора за шиворот, і він зникає за кулісою

Завіса розкривається. На сцені - бал. Під звуки танцю кружляються маски, прогулюються лицарі, дами, паяци. Смутний Пьеро, сидячи на лаві, вимовляє монолог. Перед глядачами одна за іншою проходять закохані пари. двоє, що уявили, що вони в церкві, тихо розмовляють, сидячи на лаві; двоє жагучих закоханих, їхні рухи стрімкі; пари середньовічних коханців - вона тихо, як луна, повторює останні слова кожної його фрази. З’являється Арлекін: «По вулицях сонним і сніжним / Я тягав дурня за собою! / Мир відкрився очам заколотним, / Сніжний вітер співав треба мною! /… Здраствуй, мир! Ти знову із мною! / Твоя душа близька мені давно! / Іду дихати твоєї весною / У твоє золоте вікно!» Арлекін вистрибує в намальоване вікно - папір лопається. У паперовому розриві на тлі зорі, що займається, коштує Смерть - у довгих білих одягах з косою на плечі

Усе в жаху розбігаються. Зненацька з’являється Пьеро, він повільно йде через всю сцену, простираючи руки до Смерті, і в міру його наближення її риси починають оживати - і от на тлі зорі коштує у вікна Коломбина. Пьеро підходить, хоче торкнутися її руки - як раптом між ними просовується голова Автора, що хоче з’єднати руки Коломбини й Пьеро. Раптово декорації здіймаються й летять нагору, маски розбігаються, на порожній сцені безпомічно лежить Пьеро. Жалібно й мрійливо Пьеро вимовляє свій монолог: «Ах, як світла та, що пішла / (Дзвенячий товариш її повів). / У пала вона (з картону була). / А я над нею сміятися прийшов. / <…> И от коштую я, блідий особою, / Але вам треба мною сміятися грішно. / Що робити! Вона впала ниць… / Мені дуже смутно. А вам смішно?»