Пішли раз двоє наших заводських траву дивитися. А косовиці в них далекі були. За Северушкой десь. День святковий був, і пекуче - пристрасть. Парун чистий. А обоє в горі робили, на Гумешках тобто. Малахіт-Руду добували, лазоревку теж. Ну, коли й королек з витком попадали й там протча, що підійде. Від молодий хлопець був, неженатик, а вуж в очах зеленню відливати стало. Іншої постарше. Цей і зовсім изробленный. В очах зелено, і щоки начебто зеленню затягнули. І кашляв з того людина

У лісі-те добре. Пташинки співають-радуються, від землі здіймання, дух легкий. Їх, слышь-до, і разморило. Дійшли до Красногорского рудника. Там тоді железну руду добували. Лягли, виходить, наші-те на травичку під горобиною так відразу й заснули. Тільки раптом молодий, - рівно його хто під бік штовхнув, - прокинувся. Дивиться, а перед ним на купці руди у великого каменю жінка якась сидить. Спиною до хлопця, а по косі видать - дівка. Коса ссиза-чорна й не як у наших дівок бовтається, а рівно прилипла до спини. На кінці стрічки не те червоні, не те зелені. Крізь светеют і тонко этак дзенькотять, начебто листова мідь. Дивується хлопець на косу, а сам далі примічає. Дівка невеликого росту, із себе ладна й вуж таке круте колесо - на місці не посидить. Уперед нахилиться, рівно в себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на той бік зігнеться, на іншій. На ноги підхопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Однем словом, артуть-девка. Чути - лопоче щось, а по-каковски - невідомо, і з ким говорить - не видно. Тільки смішком усе.. Весело, видно, їй

Хлопець хотів було слово мовити, раптом його як по потилиці стукнулося

- Мати ти моя, так адже це сама Господарка! Її одеж-те. Як я відразу не примітив? Відвела ока косий^-те своєї

А одежа й вірно така, що іншої на світі не знайдеш. Із шовкового, слышь- до, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око як шовк, хоч рукою погладити. “От, - думає хлопець, - лихо! Як би тільки ноги віднести, поки не помітила”. Від старих він, бач, чув, що Господарка ця - малахитница-те - любить над людиною мудровать. Тільки подумав так-те, вона й оглянулася. Весело на хлопця дивиться, зуби скалить і говорить жартом:

- Ти що ж, Степан Петрович, на дівочу вроду даром ока витріщаєш? За погляд-від адже гроші беруть. Іди-Ка ближче. Поговоримо маленько. Хлопець испужался, звичайно, а виду не робить. Кріпиться. Хоч вона й таємниця сила, а все-таки таки дівка. Ну, а він хлопець - йому, виходить, і соромно перед дівкою обробеть.

- Ніколи, - говорить, - мені розмовляти. Без того проспали, а траву дивитися пішли

Вона посміюється, а потім і говорить:

- Буде тобі наигрыш вести. Іди, говорю, справу є

Ну, хлопець бачить - робити нема чого. Пішов до неї, а вона рукою маячить, обійди-де руд-те з іншої сторони. Він обійшов і бачить-ящерок отут несчисленно. І всі, слышь-до, різні. Одні, наприклад, зелені, інші блакитні, які в синь упадають, а те як глина або пісок із золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, блищать, а інші, як трава поблякла, а які знову візерунками прикрашені. Дівка сміється

- Не расступи, - говорить, - моє військо, Степан Петрович. Ти геть який великий так важкий, а вони в мене маленьки. - А сама долоньками схлопала, ящерки й розбіглися, дорогу далися

От підійшов хлопець ближче, зупинився, а вона знову в долоньки схлопала, та й говорить, і все сміхом:

- Тепер тобі ступити нікуди. Роздавиш мию слугу - лихо буде. Він подивився під ноги, а там і землі незнатко. Вага ящерки-те збилися в одне місце, - як підлога візерунковий під ногами став. Дивиться Степан - панотця, так адже це руда мідна! Усяких сортів і добре відшліфована. І слюдка відразу, і обманка, і блиски всякі, які на малахіт походять

- Ну, тепер визнав мене, Степанушка? - запитує малахитница, а сама регоче-заливається. Потім, мало погодя, і говорить:

- Ти не пужайся. Худого тобі не зроблюся

Хлопцеві забідно стало, що дівка над ним насміхається так ще слова такі говорить. Сильно він осердився, закричав навіть:

- Кого мені боятися, коли я в горі роблю!

- От і добре, - відповідає малахитница. - Мені саме такого й треба, що нікого не боїться. Завтра, як у гору спускатися, буде отут ваш заводський прикажчик, ти йому й скажи так, дивися, не забудь слів-те: “Господарка, мол, Мідної гори замовляла тобі, задушливому козлові, щоб ти із Красногорского рудника вбирався. Коли ще будеш цю мою залізну шапку ламати, так я тобі всю мідь у Гумешках туди спущу, що ніяк її не добути”.

Сказала це й прищулилася:

- чи Зрозумів, Степанушко? У горі, говориш, робишь, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я веліла, а тепер іди так тому, що з тобою, нічого, дивися, не говори. Изробленный він людина, що його тривожити так у цю справу вплутувати. І так геть лазоревке сказала, щоб вона йому маленько пособила.

И знову поплескала в долоньки, і всі ящерки розбіглися. Сама теж на ноги підхопилася, прихватилась рукою за камінь, підскочила й теж, як ящерка, побігла по камінь^-тее. Замість рук-ніг - лабети в її зелені сталі, хвіст висунувся, по хребтині до половини чорна смужка, а голова людська. Забігла на вершину, оглянулася й говорить:

- Не забудь, Степанушко, як я говорила. Веліла, мол, тобі, - задушливому козлові, - із Красногорки вбиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе вийду!

Хлопець навіть сплюнув вгорячах:

- Тьфу ти, споганюй яка! Щоб я на ящерке женився

А вона бачить, як він плюється, і регоче

- Добре, - кричить, - потім поговоримо. Може, і надумаєш?

И зараз же за гірку, тільки хвіст зелений мигнув

Хлопець залишився один. На руднику тихо. Чутно тільки, як за купкою руди іншої-те похрапывает. Розбудив його. Сходили на свої косовиці, подивилися траву, до вечора додому відвертали, а в Степана одне на розумі: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова - справа не мале, а він ще, - і вірно, - задушливої був - гнилизна якась у нутрі в нього, кажуть, була. Не сказати - теж боязно. Вона адже Господарка. Яку хошь руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді урок-те. А гірше того, соромно перед дівкою хвальком себе зробитися

Думав-Думав, насмелился:

- Була не була, зроблю, як вона веліла

На інший день поутру, як у спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Всі, звичайно, шапки зняли, мовчать, а Степан підходить і говорить:

- Бачив я вечор Господарку Мідної гори, і замовляла вона тобі сказати. Велить вона тобі, задушливому козлові, із Красногорки вбиратися. Коли ти їй цю залізну шапку спортишь, так вона всю мідь на Гумешках туди спустить, що нікому не добути

У прикажчика навіть вуси затряслися

- Ти що це? П’яний, алі розуму зважився? Яка господарка? Кому ти такі слова говориш? Так я тебе в горі згною!

- Воля твоя, - говорить Степан, - а тільки так мені ведено.

- Висікти його, - кричить прикажчик, - так спустити в гору й у вибої прикувати! А щоб не издох, давати йому собачої вівсянки й уроки запитувати без потурання. Ледве що - бити нещадно!

Ну, звичайно, висікли хлопця й у гору. Наглядач рудничний, - теж собака не остання, - відвів йому вибій - гірше нікуди. І мокро отут, і руди доброї ні, давно б кинути треба. Отут і прикували Степана на довгий ланцюг, щоб, виходить, працювати можна було. Відомо, яке час був, - міцність. Усяко гадились над людиною. Наглядач ще й говорить:

- Прохладись отут маленько. А уроку з тебе буде чистим малахітом стільки- те, - і призначив зовсім безглуздо.

Робити нема чого. Як відійшов наглядач, став Степан каелкой помахувати, а хлопець все-таки таки моторний був. Дивиться, -добре адже. Так малахіт і сиплеться, рівно хто його руками підкидає. І вода кудись пішла з вибою. Сухо стало

“От, - думає, - гарний^-те. Згадала, видно, про мене Господарка”.

Тільки подумав, раптом звосияло. Дивиться, а Господарка отут, перед ним

- Молодець, - говорить, - Степан Петрович. Можна честі приписати. Не испужался задушливого козла. Добре йому сказав. Підемо, видно, моє придане дивитися. Я теж від свого слова не отпорна.

Вона вказала перстом, перед ним і відкрився хід, як штольня, і світло в ній, як удень. Пішов Степан по цій штольні, - знову всяких земельних багатств надивився й прийшов саме до свого вибою. Прийшов, штольня й закрилася, і все стало по-старому. Ящерка прибігла, ланцюг йому на ногу приладила, а скринька з подарунками раптом маленька стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром наглядач рудничний підійшов. Посміятися ладив, а бачить - у Степана поверх уроку навернено, і малахіт відбір, сорт-сортом. “Що, - думає, - за штука? Звідки це?” Поліз у вибій, оглянув всі та й говорить:

- В эком-те вибої всяк як хошь наламає. - И повів Степана в інший вибій, а в цей свого племінника поставив

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ сюжету казки Бажова «Мідної Гори Господарка» . З'явився готовий твір.