Розкольників приходить у себе, говорить, що він вигнав Лужина, просить сестру не виходити за нього заміж, тому що це жертва. «Або я, або Лужин». Мати й сестра в паніці, Разумихин їх утішає, говорить, що сам все влаштує, що буде доглядати за хворим. Разумихин закохується в Дуню, намагається відговорити від шлюбу з Лужиним. «Він спостерігач і спекулянт, … жид і фігляр, і це видно. Ну чи пари він вам?»

Потім Разумихин іде провідати Раскольникова, але після цього вертається до Дуне і її матюкай і приводить до них Зосимова, що теж намагається їх утішити, говорячи, що у хворого все в нормі, тільки є ознаки якоїсь мономанії. На наступний ранок Разумихин знову йде в нумера й розповідає сестрі й матері Раскольникова всю історію із хворобою. Потім довідається, що Лужин повинен був зустріти їх на вокзалі, але замість цього надіслав лакея, пообіцявши прийти на наступний ранок. Але й ранком надіслав записку, де наполягає на тому, щоб при ньому не приймали Раскольникова, передає про те, що Розкольників віддав всю суму, що мати з такою працею збирала, п’яниці, задавленому каретою, у якого дочка - «дівиця страшенного поводження». Дуня говорить, що Родю треба обов’язково покликати. Вони йдуть до Раскольникову, застають там Зосимова. Розкольників розповідає про Мармеладове, пояснює, чому віддав гроші. Пульхерия Олександрівна згадує, що вмерла Марфа Петрівна Свидригайлова, можливо, через те, що Свидригайлов її побив. Розкольників згадує, як він закохався в дочку господарки й хотів женитися.

Вона була погануля, завжди хвора, мріяла про монастир і любила жебраком подавати. Потім Розкольників знову повторює: «Або я, або Лужин». Раскольникову показують лист Лужина й просять неодмінно бути сьогодні ввечері. Раптово до Раскольникову приходить Соня Мармеладова із запрошенням від Катерини Іванівни на поминки. Розкольників говорить, що буде. Мати із сестрою йдуть, ворожачи, що все це значить. Розкольників говорить Разумихину, що в баби-процентщици в заставі були його годинники, що дісталися від батька, і сестрине колечко, що та подарувала йому на пам’ять, і що він хоче їх одержати назад. Разумихин радить піти до Порфирія Петровичу. Розкольників проводжає до кута Соню, за ними стежить якийсь незнайомець, іде непомітно до Сониного житла (Свидригайлов). Розкольників і Разумихин ідуть до Порфирія. У того сидить Заметів. Говорять про годинники й кільце, потім про сутність злочинів. Розкольників не згодний із соціалістами, які всі злочини пояснюють дурним суспільним устроєм, проти якого протестує особистість, вчиняючи злочин. Виходить, що коштує якій-небудь «математичній голові» видумати гарну соціальну систему, так всі відразу й улаштується. Але це суперечить живому процесу життя, живаючи душу життя зажадає, збунтується. Тому-Те соціалісти так і не люблять історії.

Сперечаються. Порфирій Петрович згадує статтю Раскольникова «Про злочин», що вийшов у журналі два місяці назад, що він написав, коли виходив з університету. Суть статті полягає в тому, що всі люди діляться на дві категорії - звичайних, «тварин тремтячих», і людей незвичайних, «право имеющих». Люди незвичайні - наполеони, Магомети, солоні - були злочинцями хоча б уже тільки тому, що давали новий закон, тим самим відкидаючи старий. Якби в Ньютона на шляху стояло кілька людей, що перешкоджають оприлюдненню його законів, він мав би повне право їх усунути. Мова йде не про те, що треба різати людей праворуч і ліворуч, але про право на злочин. Всі люди незвичайні, і навіть лише мало-мало із загальної колії вихідн і здатні сказати нове слово, повинні бути неодмінно злочинцями. Нічого образливого для людей звичайних у тім, що вони «матеріал», ні, це закон життя. Люди звичайні - добродії сьогодення, вони зберігають мир і множать його чисельно, незвичайні - рухають мир і ведуть його до мети. Будь-які жертви й злочини можуть бути виправдані величчю мети, заради якого відбувалися. Порфирій запитує, як відрізнити одних від інших, «може, знаки які від народження на тілі є». Розкольників відповідає, що людей незвичайних, здатних сказати щось нове, народжується до чудності мало, що всі інші тільки й існують для того, щоб коли-небудь виділити зі свого середовища такого, на тисячу, на мільйон одного. Якщо ж людина звичайний захоче поводитися як «право имеющий», то в нього нічого не вийде, він не зможе піти по шляху злочину до кінця, тому що слабко й покірний від природи. Зупиниться на полпути, каятися почне й т.д. Разумихин жахається тому, що Розкольників своєю теорією дозволяє «кров по совісті проливати», що, на його думку, страшнее офіційного дозволу різати людей. Порфирій Петрович із ним погоджується й запитує Раскольникова, чи не вважав він сам себе, коли писав статтю, людиною незвичайним («Хто ж у нас на Русі себе Наполеоном тепер не вважає?»).

Розкольників відповідає зухвало, Заметів посміхається: «Уж не чи Наполеон який майбутній нашу бабу-процентщицу укокошил?» Порфирій запрошує назавтра Раскольникова прийти в контору. Розкольників і Разумихин ідуть, дорогою говорять про те, що Порфирій Раскольникова явно підозрює. Підходять до нумерам, де зупинилися мати й сестра Раскольникова. Раптово Розкольників, залишивши Разумихина, кидається додому, щоб обшарити діру в шпалерах, куди він після вбивства ховав старухини речі - чи не загубилося чого. Там він нічого не знаходить, але, виходячи з будинку, зауважує якогось міщанина, що випитує про нього двірника. Розкольників доганяє його, запитує, що йому потрібно. Той у відповідь говорить «Убивец!» і йде. Розкольників вертається до себе.

Міркує над своїм станом. «Я вбити-те вбив, але переступити не переступив, на цій стороні залишився. Я не людини вбила, я принцип убила». Розкольників розуміє, що він «тварина тремтяча», тому що міркує про те, правильно він зробив чи ні. «Право имеющий» не міркує, він іде, не оглядаючись, як Наполеон. Теперішній владар не замислюючись «витрачає» полмиллиона війська в московському поході, «забуває» армію в Єгипті, і після смерті йому зводять пам’ятники й славлять. Розкольників розуміє, що своїм учинком відрізав себе від матері, сестри, Соні - всіх лагідних, бедних, тобто тих, кого називав «тваринами тремтячими», але не зміг внутрішньо зачерствіти, переступити через них. Раскольникову сниться кошмар - баба-процентщица жива й сміється над ним. Він намагається вбити її, але з усіх боків люди, вони дивляться й мовчать. Розкольників прокидається й бачить у себе в кімнаті людини. Це Аркадій Іванович Свидригайлов.