Ліричне «я», від імені якого ведеться оповідання, - це «мимороб», безіменний інженер, що обслуговує Мімові - машину, що відтворює почуттєві образи, що вловлюють із самих віддалених куточків Всесвіту. Мимороб і Міма разом з вісьма тисячами пасажирів і екіпажем перебувають на борті «голдондера» Аниара, що робить звичайний рейс із Дорис (колишньої Землі) на Планету Тундр (так тепер, у сорок третім столітті, називається Марс). Поле голдондера кінчається катастрофою. Круто повернувши й уникнувши тим зіткнення з астероїдом, Аниара попадає в потік каменів. Лавіруючи серед них по ламаній траєкторії, вона втрачає керування (виходить із ладу «Саба-агрегат») і, остаточно збившись із курсу, спрямовується в порожнечу в напрямку недосяжного сузір’я Ліри
На щастя, всі основні вузли голдондера («теплопровід, светопровод і система гравитащии») у порядку. Запалі в апатію після паніки, що нахлинула, і розпачу пасажири потроху приходять у себе. Положення в них незавидне. Їм має бути «нескінченна одиссея»: не згорнути, не вернутися назад, не викликати допомога не можна, «локсодромная» швидкість руху Аниари теж не настільки велика, щоб вони могли сподіватися, що при їхньому житті Аниара могла б долетіти до сузір’я, на яке спрямований її ніс
Оказавшиеся в стані змушеного неробства, люди шукають, чим би зайняти себе. Незабаром виникають екзотичні релігійні секти, чимала частина пасажирів і екіпажа стає «йургопоклонниками» («йург» - танець), що проводять увесь свій час у плотських задоволеннях. Їм у цьому допомагають жриці любові - «йургини» Дейзи, Йаль, Тщебеба й Либидель. Задоволення (Мимороб теж віддає їм належне - з Дейзи) допомагають забутися… але не повністю: більшість восьмитисячного населень Аниари (розміри голдондера величезні, його довжина - 14 000 футів, ширина - 8000) воліє проводити час у залах Міми, що передає стереоскопічну картинку происходящего на інших планетах і зоряних системах - усюди, де існує життя. Створена людиною, Міма має здатність саморозвитку, більше того, вона наділена свідомістю й деяким ступенем волі - у кожному разі змусити її брехати неможливо. Мімові можна тільки виключити, із чим аниарци не погодилися б: видовища інший світів, як би жахливі й угнетающи вони не були, - а здебільшого Міма передає картини розпаду: він у космосі переважає - все-таки відволікають думки пасажирів від власної участи
Але от на шостому року подорожі Міма починає передавати страшні бачення відбувається на Дорис: згоряє у вихрах вогненного «фотонотурба» країна Гонд, потім у киплячу лаву перетворюється величезний Дорисбург, батьківщина Аниари. Міма доносить до пасажирів не тільки «картинку», але також почуття й думки погибающих на Землі: з «товщі каменю» до них волають мерці - оглухлий від вибуху й осліплий від світлового спалаху. Тепер аниарци розуміють, що значить вираження «коли возопиют камені». Побачен і почуте надовго паралізує їхню волю й бажання жити. Дивно поводиться після передачі й Міма: спочатку в її роботі виявляються перешкоди, потім вона вимагає ремонту й просить виключити її, на шостий день Міма заявляє Миморобу, що вона осліпла, і відмовляється працювати: її свідомість травмована - Міма знищує себе
Відтепер люди виявляються в повній самітності. Остання ниточка, що зв’язувала їх з миром, обірвана. Не дивно, що багато хто аниарци віддаються спогадам про минуле. Мимороб, як би заміняючи Мімові, оформляє їхні внутрішні монологи. У самому великому монолозі Космічний матрос, що працював раніше на перевезеннях людей з Дорис на Планету Тундр (на Марсові розташовується тепер кілька зон, які називаються Тундра 1, Тундра 2 і т.д.), розповідає про свою любов до Нобби, самовідданій жінці, що допомагала вбогим і зневіреним людям і любившей навіть убогу й хирляву рослинність тундри і її отруєний металами тваринний мир. З монологів стає ясно, у яке механізоване пекло перетворилася Дорис-Земля - живе полум’я палаючої деревини показують на ній школярам як зразок дуже древньої дивини. У спогадах інших пасажирів як би між іншим спливають основні віхи пройденого людством шляхи: до XXIII століття «блискуче царство людини / у димі війни блищало усе тьмяніше, / проекти гуманістів провалилися, / і знову доводилося рити траншеї». Потім «згусток зоряного пилу» заслонив Землю від Сонця на цілих 10 сторіч, і наступила нова епоха заледеніння, науки й мистецтва в результаті прийшли в занепад, але не пропали зовсім, а ще через десяток століть пил розсіявся й мир відновився в колишньому блиску
Але виглядає він надзвичайно нелюдяно. Подорожі людей на Марса змушені: через довгі війни землян між собою й з іншими планетами Дорис отруєна радіоактивністю. У космопортах Дорисбурга людей сортують, відповідно до показань їх «психоперфокарт». «Непридатний гонд» (те пак людина), і замість Планети Тундр його відправляють на болота Венери, а там поміщають в «Особнячки И голи», призначені для безболісного вмертвіння їхніх мешканців. Земна область Гонд, притулок утікачів з Дорисбурга, знищена «фотонотурбом». Висаджено, очевидно, за наказом правителів Дорис, планета Ринд із її головним містом Ксиномброй: оголена рабиня - бранка із цього міста прикрашає собою «летучий сад» Шефорка - повновладного командира Аниари (і в минулому коменданта «Особнячков Иголи»), фантоми «ксиномбр», як фурії помсти, переслідують аниарцев у сні. Взагалі, майбутнє людства з’являється на сторінках поеми пугающе жорстокі, розмиті й хаотичним - саме таким його пасажири Аниари й згадують. І все-таки їм, що знемагає від нісенітниці буття, він бажаний, і вони віддали б всі, щоб повернутися назад.
Даремні спроби Мимороба відновити Мімові. І немов на сміх над сподіваннями аниарцев зовсім поруч із ними відбувається неймовірна подія - у ту ж сторону, що й Аниара, проноситься, обганяючи її, спис! Воно випущено невідомо ким. І невідомо з якою метою. Але воно задає загадку кожному - «спис простромив всіх». Це трапилося на десятий рік подорожі. Аниарци живуть тепер чекаючи чуда. Але їх підстерігають зовсім інші несподіванки: те вони попадають у скупчення космічного пилу, що викликає на кораблі паніку (у результаті розбиті увеличивавшие зоровий обсяг інтер’єрів дзеркала, а їхніми осколками зарізано трохи «йургинь»), те їх охоплює моторошне відчуття нескінченного падіння в колодязь (і Миморобу коштує чималих зусиль їх із цього стану вивести).
Як з’ясовується, болісніше всього - відчуття безцільності життя. Шефорк, всевладний керівник польоту, робить спробу перебороти його по-своєму: він засновує культ своєї особистості, що вимагає приношення людських жертв. І що ж? Пасажирів Аниари він цим не здивував: Міма нагодувала їхніми видовищами більше страшними, фрагменти їх можна переглянути заново в частково відновленому Миморобом Мимохранилище. Так проходять двадцять чотири роки. До результату їхній багато жителів Аниари вмирають природною смертю. У їхньому числі страшний Шефорк: переконавшись, що його владні претензії нітрохи підданих не торкають, і розіпнувши напоследок на чотирьох потужних магнітах декількох служителів власного культу, він, у минулому теж убивця, стає напередодні кончини самим пересічним обивателем - влада харчується викликаними ілюзіями, які жителі Аниари сприймати в їхньому особливому положенні не в змозі. Мимороб зі смутком згадує свою спробу забутися в обіймах нісенітної красуні Дейзи (вона давно вмерла) і свою любов до Изагель, жінці-пілотові, що пішла з життя по своїй власній волі. Енергія Аниари на результаті. Розташувавшись навколо Міми, у її підніжжя, що залишилися в живих, зібравши всю свою мужність, «звільняють час від простору».
Б. А. Ерхов
Збережи - » Переказ роману Мартинсона: Аниара. Поема про людину в часі й просторі . З'явився готовий твір.