Переказ «Прапороносці» – Третій батальйон

Місцеве населення з подивом дивилося на енергійні війська, які йшли і йшли вперед. Воїни думали, що дивізія йде на Бухарест, але потім зрозуміли, що йдуть на захід, в Альпи Трансільванії. Здавалося, що гори поруч, але добиратися до них довелася майже доба. Люди засипали сидячи, незважаючи на те, що вночі в горах дуже холодно. Дивно, що нескінченний людський потік направлявся не долілиць, а нагору. Сагайда спав на возі у своїй кубанці, що не скидав ні влітку, ні взимку, хоча й одержував за це зауваження від начальства. Із Шовкуном зрівнявся Роман Блаженко.

На ньому була шапка чабана, тому що пілотку він сховав у кишеню, боячись втратити. Він запитував, де Карпати, адже там у попередню війну вбитий його батько. Повз них проскочив комбат, зриваючи й відкидаючи убік невоєнні шапки. Роман надяг пілотку, тому що на всіх солдатів тепер «дивиться Європа». Спереду в горах щось горіло, тому зробили привал. Бійці почали кувати коней, тому що тварини увесь час втрачали підкови. Чере цього них залишали, хоч іншого транспорту не було де взяти. В одного багаття, до якого підійшов Сагайда, вели розмова про красу вірності. Брянський говорив про вірність своїй нареченій, від якої вже третій рік не одержував звісток. Її кликати Шурою

Вони разом училися на фізматі, сиділи на одній лаві. Вони так розуміли один одного, що вгадували навіть думки. Після першого поранення Юрій Брянський одержав останнє Шурино лист, у якому вона писала, що у випадку його загибелі на все життя залишиться однаа. Він вірив своїй нареченій, тому що вважав їхні відносини гармонічними, співзвучними. І себе вважав однолюбом, а своє почуття до Шуреи – багатим і сильним. «От чому я й говорю, що сама вища краса – це краса вірності. Люди, які накидаються на всі, які розмінюють свої почуття праворуч і ліворуч, по-моєму, в остаточному підсумку повинні почувати себе жебраками!» Сагайда скептично ставився до почуттів Брянського, адже за три важких роки люди змінюються. Невідомо, який став Шура, адже сам лейтенант змінився. Сагайда був переконаний, що Юрій любив не стільки Шуру Ясногорскую, скільки свою студентську молодість. Брянський відстоював свою точку зору, говорячи, що почуття, обпалені вогнем, ще більше загартувалися й зміцніли. «Всі, всі ми віддаємо тобі, Батько, – сказав він раптом якимось дивним голосом ні до кого. – Всі! Навіть наші серця. І хто не побачив цього щастя, цієї… краси вірності, той не жив по-справжньому». Черныш, що бачив Брянського тільки здатним офіцером і сухим педантом, по-іншому подивився на свого бойового товариша й підтримав його. Володька Сагайда тільки сміявся, називаючи їхніми фантазерами. Колони рухалися вперед, горіли мости, часто доводилося переходити бродом холодні гірські ріки. Офіцери розуміли, що в Альпах можна лише наступати, відступ дорівнює загибелі.

Ворожа авіація увесь час бомбила гірські райони, де зупинялися наші війська. Під час одного відпочинку, коли Брянський показував Євгенію Чернышу свої військові дослідження й розрахунки, почався наліт. Люди ховалися в траншеї. Їх не ушкодило, але загинули багато коней. Кінь Черныша теж лежав поранений, юнак змушений, був його пристрілити. Хаецкий і Блаженко дістали Чернышу маленького алтайського ковзана, невтомного, але кульгавого. Таких у Європі не було, отже, не було й підків на них. У коня Брянського теж стерлися підкови. Обоє офіцера попросилися в Самиева відшукати місцеву кузню. По шляху натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги. Незабаром знайшли село. Місцеві жителі зустріли їхнім співом «Інтернаціоналу», щоб виразити свою прихильність. Кузня перебувала біля каменоломень німецького барона, на який працювали люди різних національностей. Ковалі добре підкували коней обом офіцерам і проводили їх знову під звуки «Інтернаціоналу».

Командирів викликали на партійні збори. Вони були незвичайними – без протоколу. Комуністи й комсомольці повинні були очолити групи, які будуть діяти самостійно під час узяття висоти, на якій закріпився ворог. Невелике альпійське село було перетворено у фашистський укреп-район по кількості дотів і вогневих крапок. Підхід до села був лише один, з інших трьох боків – неприступні скелі, які потрібно було зробити доступними для наших бійців. Про це говорив майор Воронцов на зборах. А його все слухалися так само, як і командира полку.

Підполковник Самиев детально розробив план операції: перший батальйон залишався в центрі для атаки ворога, друг і третій заходили з боків, з гір. Мінометна рота Брянського діяла разом із другим батальйоном. Відправилися після обіду, для зв’язку залишали на деревах карбу з буквою «Л» (перша буква слова «Ленін»). У лісі швидко темніло, тому поспішали. Через це втратили багато коней, вантаж доводилося нести на собі. З бійцями йшов майор Воронцов. Він згадав, що Черныш був альпіністом. Євгенію, обв’язаному канатом, першому довелося штурмувати гори. Унизу за нього всі переживали. Але він виявився спритним і до заходу сонця зійшов на високу гранітну брилу. Другим ішов Денис Блаженко. Потім почали своє сходження всі інші. Фома Хаецкий був останнім, коли підняли вже навіть всі боєприпаси. Він дуже боявся, і над ним підсміювалися всі бійці. Очутившись на вершині, початків філософствувати про дружбу й братерство, адже відчув себе зовсім іншою людиною, здатним на подвиг. Воронцов розповідав бійцям різні історії, подбадривал усіх. Його вважали невтомним. Навіть на привалі він не присів. Ніхто не догадувався, як боліли його перебиті в сорок першому ноги. Він боявся, що, сівши, може не встати через біль. Стояла тиха, зоряна вереснева ніч. Солдати все йшли і йшли.

Третій батальйон вів сам Самиев. Першими пішли розвідники на чолі з Козаковым. Вони карабкались через кущі і яруги нижче висоти, на якій розташувався ворог. Ворожі кулеметники помітили їх. Тоді Козаков вирішив залишити бійців, які будуть робити вигляд, що готуються до штурму, а самому зайти збоку на вершину й знищити кулеметників гранатами. Він любив ризикувати й по праву командира брав собі небезпечні завдання. Коли сержант поповз, його бійці стріляли, але не могли зрозуміти, чому супротивник стріляє вище, не потрапляючи в них. Добравшись вершини, Козаков побачив перед собою смертника, прикутого до кулемета. Це був хорват, що хотів здатися в полон нашим військам, але, блукаючи в Альпах без компаса, знову потрапив до німців. Оскільки у фашистів були мало солдат, хорвата не вбили, а залишили прикутим до скелі. Він не міг не отстреливаться, тому що повинен був дати живим звістку про себе. Його клювали орли, пекло сонце. Козаков напоїв хорвата й розкував його. Він почував себе значно счастливее не тоді, коли вбивав, а тоді, коли рятував людини.

XIX Опівночі ракети сповістили про початок бою. Супротивник був ошелешений, тому що не очікував цього. Попросити підкріплення німці не могли, тому що телефонні кабелі були перерізані. Це була швидка й удала операція, який Самиев довго пишався. До ранку шосе було розчищено від дубових колод, якими ворог намагався нашкодити наступному просуванню наших військ. Бійці могли відправлятися далі. Перед ними знову вставали гори, а це значить, що спереду очікували нові бої

Збережи - » Переказ «Прапороносці» – Третій батальйон . З'явився готовий твір.

Переказ «Прапороносці» – Третій батальйон





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.