Сотників не гірше Рибалки бачив, що ніч закінчуватися, і відмінно розумів, чим для них може обернутися цей передчасний ранок. Але він ішов. Він зібрав у собі всі, на що ще було здатно його знесилене тіло, і, допомагаючи собі гвинтівкою, з величезним зусиллям пересував ноги. Стегно його болісно боліло, стопи він не почував зовсім, мокрий від крові бурок змерзнувся й закостенів; інший, не до кінця надягнутий, незграбно загнувся на половині халяви, раз у раз загрібаючи сніг. Покамест вони добрішали до лісочка, розвидніло ще більше. Стало видно поле окрест, похилі під снігом пагорби; ліворуч, віддалік від дороги, у лощині тяглися зарості дрібнолісся, чагарник, але, здається, це був той самий чагарник, з якого вони вийшли. Великого ж лісу, що зараз так потрібний був їм, не виявилося навіть на обрії - начебто він провалився за ніч крізь землю

Рибалка, як звичайно, наполегливо прагнув уперед, що, втім, було зрозуміло: вони йшли як по лезу бритви, щосекунди їх могли помітити, наздогнати, перехопити. На щастя, дорога усе ще лежала порожня, а хвойний клаптик спереду хоча й повільно, але все-таки наближався. Опираючись на гвинтівковий приклад і сильно кульгаючи, Сотників крізь біль раз у раз кидав туди нетерплячі погляди - він жадав скоріше дійти, і не стільки потім, щоб зникнути з дороги, а більше щоб знайти спокій

На лихо, не встигли вони здолати й половини шляху до цього гайка, як Рибалка, вилаявшись, начебто вкопаний устав на дорозі

- Твоє - моє! Це ж цвинтар!

Сотників скинув голову - дійсно, тепер уже стало видно, що хвойний клаптик, що здався їм гайком, на ділі був сільським цвинтарем: під розкидистими галузями сосон ясно виднілися кілька дерев’яних хрестів, огорожка й цегельний пам’ятник у глибині на пагорку. Але сам гірше було в тім, що через сосни визирали солом’яні дахи близького села: вітер, видно було, косо тяг у небо хвіст диму із труби

Рибалка висякався, розсіяно витер п’ятірень ніс

- Ну, куди дітися?

Подітися дійсно було нікуди, але й не стояти ж так, посередині дороги. І вони, ще більш приунывшие й стривожені, потяглися кдеревне.

Спочатку їм начебто везло: село, напевно, тільки ще просипалася, і вони, нікого не зустрівши на своєму шляху, благополучно добралися до цвинтаря. Різних слідів отут було в надлишку - на дорозі й біля її в поле. По слабко позначеній на снігу стежці вони поспішно згорнули під низько навислі галузі сосон. Звичайно Сотників із працею переборював у собі якесь пугающе-бридливе почуття побачивши цього сумного пристановища, завжди намагався обійти його, не затримуючись. Але тепер цей цвинтар, здавалося, послано богом для їхнього порятунку - інакше де б вони вкрилися па виду в села,

Вони квапливо пройшли повз свіжий, ще не присипаного снігом глинистого горбка дитячої могилки, і розкидисті сукуваті сосни так кілька огорож на снігу заслонили їх від сільських вікон. Іти отут полегшало - Сотників, ретельно допомагаючи собі руками, хапався те за хрест, то за комель дерева або штахетник огорожі. Порядком відійшовши від дороги, він дібрався до толстенному комлю сосни й важко звалився в сніг. За цю прокляту ніч усе в ньому исстрадалось, намерзнулося, зайшлося глибинним невгаваючим болем

Він страждав від своєї фізичної безпорадності й лежав, прислонясь спиною до шорсткого комлю сосни, закривши ока, щоб не зустрітися поглядом з Рибалкою, не почати з ним розмова. Він знав, про що буде ця розмова, і уникав його. Він почував себе майже винуватим тому, що, страждаючи сам, піддавав ризику товариша, що без нього, звичайно, був би вже далеко. Рибалка був здоровий, володів більшої, ніж Сотників, спрагою жити, і це накладало на нього певну відповідальність за обоє. Так думав Сотників, анітрошки не дивуючись безжалісної наполегливості Рибалки в спробах виручити його минулої вночі. Він відносив це до звичайної солдатського взаимовыручке й не мав би нічого проти Рибаковій допомоги, будь вона звернена до кого-небудь третьому. Але сам він, хоча й був поранений, нізащо не хотів визнати себе слабким, нуждавшимся в сторонній допомозі - це було для нього незвично й огидно всій його істоті. Як міг, він намагався впоратися із собою сам, а там, де це не виходило, стримати свою залежність від кого б те не було. І від Рибалки теж.

Однак Рибалка, видно мало вникаючи в переживання товариша, продовжував піклуватися про нього й, небагато передихнувши, сказав:

- Почекай отут, а я підскочу. Геть хата близько. На випадок чого в гумне перепряжемося

“Почекати - це добре, - подумав Сотників, - аби тільки не йти”. Чекати він готовий був довго, тільки б дочекатися чого-небудь підбадьорюючого. Рибалка утомилося піднявся на ноги, взяв карабін. Щоб той не впадав в око, перехопив його, немов ціпок, за кінець стовбура й широко покрокував по засніжених буграх могил. Сотників розкрив ока, повернувшись небагато на бік, підібрав ближче гвинтівку. Між стовбурів сосон зовсім недалеко була видна крайня хата села, що розвалився сарай при ній; на старому, похилому тину вітер тріпав якусь забуту ганчірку

Людей там начебто не було

Рибалка незабаром пропав з його поля зору, але в селі як і раніше було тихо й безлюдно. Щоб зручніше прибудувати поранену ногу, Сотників ухопився за шорсткувату, у лишаях ціпок огорожі, і та, тихо хруснувши, залишилася в його руці. Могила була стара, напевно, давно занедбана, у її огорожі з-під снігу стирчав самотній камінь, не було навіть хреста. Струхлевшая огорожка доживала своє століття - видно, це було останнє, що залишилося від людини на землі. І раптом Сотникову стало нестерпно тужливо на цьому сільському цвинтарі, серед могильних огорож і каменів, гнилих, похилих хрестів, дивлячись на які він із сумною іронією подумав: “Навіщо? Навіщо весь цей старожитній звичай з пам’ятниками, що, по суті, не більш ніж наївна спроба людини продовжити свою присутність на землі після смерті? Але хіба це можливо? І навіщо це треба?

Ні, життя - от єдина реальна цінність для всею сущого й для людини теж. Коли-небудь у доконаному людському суспільстві вона стане категорією-абсолютом, мірою й ценою всього. Кожне таке життя, будучи головним змістом живучого, буде не меньшею цінністю для суспільства в цілому, сила й гармонія якого визначається щастям всіх його членів. А смерть, що ж - смерті не уникнути. Важливо тільки усунути насильницькі, передчасні смерті, дати людині можливість розумно й з толком використовувати й без того не такий вуж тривалий свій строк на землі. Адже людина при всьому його неймовірній могутності, напевно, довго ще залишиться все таким же фізично легко уразливим, коли самого маленького шматочка металу цілком достатньо, щоб назавжди позбавити його єдиної й такий дорогой йому життя

Так, фізичні здатності людини обмежені у своїх можливостях, але хто визначить можливості його духу? Хто виміряє ступінь відваги в бої, безстрашність і твердість перед особою ворога, коли людина, начисто позбавлений усяких можливостей, виявляється здатним на сокрущающий вибух безстрашності?”

Сотників на все життя запам’ятав, як улітку в польовому шталаге німці допитували літнього сивого полковника, покаліченого в бої, з перебитими кистями рук, тільки-но живого. Цьому полковникові, здавалося, просто неведомо було почуття страху, і він не говорив, а метав у гестапівського офіцера гнівні слова проти Гітлера, фашизму й всієї їхньої Німеччини. Німець міг би прикінчити його кулаком, міг застрелити, як за годину до того застрелив двох політруків-піхотинців, але цієї людини він навіть не принизив лайкою. Схоже, що він уперше почув таке й просто сторопів, потім схопився за телефон, щось доповів начальству, видно очікуючи рішення понад. Зрозуміло, полковника потім розстріляли, але ті кілька мінут перед розстрілом були його тріумфом, його останнім подвигом, напевно, не менш важким, чим на поле бою: адже не було навіть надії, що його почує хтось зі своїх (вони випадково виявилися поруч, за стінкою барака).

Повільно й усе глибше промерзаючи, Сотників терпляче поглядав на край цвинтаря, де відразу ж, як тільки він з’явився, побачив Рибалку. Замість того щоб піти навпростець, Рибалка старанно пройшов уздовж огорожі до поля, напевно, щоб не було видно із села, і тільки потім повернув до нього. Мінуту через він був уже поруч і, засапавшись, упав під сосною

Сотників мовчав. Загалом, усе було логічно й, мабуть, правильно, проте щось образливе ворухнулося в його душі. Правда, він відразу відчув, що це від слабості і як наслідок проклятої ночі. На що було ображатися? Відносини їх цілком рівноправні, ніхто нікому не зобов’язаний. І так, слава богові. Рибалка для нього зробив усе, що було можливо. Можна сказати, урятував при самих безнадійних обставинах, і тепер прийшов час розв’язати йому руки

Pages: 1 2