Рибалка обійшов мысок дрібнолісся й зупинився. Спереду, на схилі пагорка, у ледь, що сіріло просторі, ночі, темніли крайні будівлі села. Як вона виглядала звідси, Рибалка вже не пам’ятав: колись, на початку осіни, вони проходили стороною по дорозі, але в село не заходили. Втім, зараз це його мало турбувало - важливіше було визначити, немає чи там німців або поліцаїв, щоб ненароком не догодити в пастку. Він недовго постояв біля чагарнику, прислухаючись, але нічого підозрілого в селі начебто не було чутно. Донеслося кілька розрізнених, приглушених уночі звуків, ліниво протявкала собака. Як і раніше пружно й наполегливо дул вітер, тихо посвистуючи поруч у мерзлих галузях, пахнуло димом - десь, напевно, палили. Тим часом позаду підійшов Сотників і, зупинившись, теж вдивився всумерки.

- Ну що?

- Начебто тихо, - неголосно сказав Рибалка. - Пішли помалу.

Було б зручніше й коротше згорнути до крайнього в цьому селі хатинці, що темніла неподалік, по самі вікна загрузши в заметі, - там починалася вулиця. Але біля крайньої завжди більший ризик напоротися на неприємність: наприкінці вулиці звичайно закінчують свій маршрут караульщики й патрулі, там же влаштовує засідки поліція. І він згорнув по снігу убік. Уздовж дротової у дві нитки огорожі вони перейшли лощинку, направляючись до недалеких будівель, тісно сгрудившимся наприкінці городів на відшибі. Це було гумно. Там ще постояли мінуту за растрескавшимся кутом пуньки або струму із продертим дахом, прислухалися, і Рибалка з оглядкою вийшов на пригуменье. Звідси було рукою подати до низенької, сиротливо похилої хатинки при одному сарайчике, куди вела втоптана в снігу стежка. Рибалка зробив по ній два кроки, але відразу соступил у сніг - на стежинці пронизливо заскрипіло під чоботями. За ним прийняв убік Сотників, і вони пішли так, по обох сторони стьобання, кизбе.

Вони ще не досягли сарайчика, як до їхнього слуху виразно донісся стукіт - у дворі хтось рубав дрова, рубав начебто б з небажанням, вполсилы. Рибалка зрадів: якщо рубають дрова - виходить, у селі, напевно, все тихо, чужих немає. До того ж не треба стукати у вікно, проситися впустити - про усім можна буде розпитати дроворуба. Правда, він відразу подумав, що необережністю можна злякати людину - углядівши чужих, замкнеться, тоді спробуй його витягтися з хати. І він як можна тихіше обійшов сарайчик, переступив через кінці кинутих на снігу жердин і вийшов через кут

У темнувато-сірих сутінках двору в огорожі хтось возився з поліном. Він не відразу зрозумів, що це жінка, що, зачувши позаду кроки, раптом злякано скрикнула

- Тихо, мамаша! - неголосно сказав Рибалка. Розгубившись, вона завмерла перед ним - низенька літня тітка в грубому, товсто зав’язаному на голові хустці - і не могла вимовити слова. Рибалка з обережності глянув на провідну в покрову двері, та була закрита, більше у дворі начебто нікого не було. Втім, він не дуже й побоювався - він уже знав, що в цьому селі спокійно. Поліцаї, мабуть, засіли за самогон, а німці навряд чи отут з’являлися

Він не стукав - двері були не замкнені, упоратися з нею йому, сільському жителеві, було звично й просто: повернув на чверть звороту завертку, і двері, тихо скрипнувши, сама розчинилася. Він пройшов у темні сіни, вдихаючи напівзабуті, густо устояні селянські заходи, обережно повів рукою по стіні. Пальці його наткнулися на якусь залубеневшую від холоднечі одяг, потім на дверну планку. Намацавши поруч її прожарену морозом завісу, він легко відшукав однакову у всіх сільських будинках скобу. І ці двері виявилися незамкненої, він потягнув неї на себе й переступив зависокий поріг, передаючи скобу в холодні руки Сотникова.

На перекинутої посередині стола мисці горів каганець, вогник її злякано вигнувся від клубу холодного повітря. Літній, з коротко підстриженою бородою людин, що сидів за столом у накинутому на плечі тулупчике, підняв сиву голову. На його широкому, незвично освітленому знизу особі коротко блиснув незадоволений погляд, відразу, однак, і погаслий під низько опущеними сивими бровами

- Добрий вечір, - зі стриманою ввічливістю привітався Рибалка

Звичайно, можна б і без цього вітання німецькому служникові, але Рибалці не хотілося відразу починати неприємний для нього розмова. Старий, однак, не відповів, навіть не поворухнувся за столом, тільки ще раз, уже без усякої цікавості, подивився на них

Позаду все несло холодом - Сотників невміло гримотів дверима, марне намагаючись захлопнути її. Рибалка обернувся, зі звичним пристуком закрив двері. Хазяїн нарешті повільно випрямився за столом, не міняючи, однак, байдужого вираження на особі, начебто й не догадувався, хто вони, ці непрошені нічні прибульці

- Ти тутешній староста? - офіційно запитав Рибалка, вразвалку направляючись до стола. У трофейних його чоботах було слизько з морозу, і він мимоволі стримував крок

Старий зітхнув і, напевно зрозумівши, що має бути розмову, закрив товсту книгу, що перед тим читав у каганця

- Староста, ну, - сказав він рівним, без тіні переляку або підлесливості голосом

У цей час у запечье почувся короткий шерех, і з-эа фіранки, поправляючи на- голові хустка, з’явилася маленька, худенька й, видно по всьому, дуже рухлива жінка - напевно, господарка цієї хати. Рибалка зняв із плеча й приставив до ніг карабін

- Догадуєшся, хто ми?

- Не сліпий, бачу. Але ежли за горілкою, так немає. Всю забрали

Рибалка зі значенням глянув на Сотникова: старий пень - чи не приймає він їх за поліцаїв? Втім, так, може, і краще, подумав він і, зберігаючи добродушну незворушність, сказав:

- Що ж, обійдемося без горілки

Староста помовчав, начебто міркуючи над чимсь, підсунув на край стола миску з каганцем. На підлозі стало світліше.

- Якщо так, сідаєте

- Ата, сідаєте, сідаєте, дитинки, - зраділа запрошенню хазяїна жінка. Підхопивши від стола ослін, вона поставила її в грубки, у якій, видно було, догоряли за ніч дрова. - Отут буде тепліше, напевно ж, змерзли. Мороз такої…

- Можна й присісти, - погодився Рибалка, але сам не сіл - кивнув Сотникову: - Сідай, грійся

Сотникова не треба було вмовляти - він негайно опустився на крамницю й притулився спиною до побіленого боку печі. Гвинтівку тримав у руках, начебто опирався на неї, пілотку на голові не поправив навіть - як була глибоко насунута на приморожені вуха, так і залишилася. Рибалці тим часом ставало усе тепліше, він розстебнув зверху кожушок і зрушив на потилицю шапку. Хазяїн залишався за столом з незалежно-безпристрасним видом, а господарка, склавши на животі руки, насторожено й тремтливо стежила за кожним їхнім рухом. “Боїться”, - подумав Рибалка

Рибалка рішуче захлопнув біблію

- Ну, ця не твоя справа. Не тобі нас учити. Ти німцям служиш, тому нам ворог, - сказав Рибалка, відчуваючи таємне задоволення від того, що підкрутився привід обійтися без подяки за частування й перемкнутися на більше отвечавший обстановці тон. Він виліз через стіл на середину хати, поправив на кожушку трохи туговатый тепер ремінь. Саме цей поворот у їхніх відносинах давав йому можливість перейти ближче до справи, хоча сам по собі перехід і бідував ще в деякій підготовці. - Ти ворог. А з ворогами в нас знаєш яку розмову?

- Дивлячись кому ворог, - начебто не підозрюючи всієї серйозності свого положення, тихо, але твердо заперечив старий

- Своїм. Росіянином

- Своїм я не ворог

Староста вперто не погоджувався, і це починало злити Рибалки. Не вистачало ще доводити цьому служникові, чому той, хоче того чи ні, є ворогом Радянської держави. Заводити довга розмова з ним Рибалка не мав ніякого бажання й запитав з погано схованим глузуванням:

- Що, може, силоміць змусили? Проти волі?

- Ні, навіщо ж силоміць, - сказав хазяїн

- Виходить, сам

- Як сказати. Начебто так.

“Тоді все ясно, - подумав Рибалка, - не про що й розмовляти”. Ворожість до цієї людини в ньому все наростала, він уже пошкодував про час, витраченому на порожню розмову, тоді як із самого початку все було ясно.

- Так! Пішли! - жорстко наказав він. Скинувши руки, до Рибалки кинулася старостиха

- Ой, сыночек, куди ж ти? Не треба, пошкодуй дурня. Старий він, по дурості своєї…

Староста, однак, не змусив повторювати наказ і із завидним самовладанням неквапливо піднявся за столом, надягши в рукави кожух. Був він зовсім сивий і, незважаючи на роки, велик і плечистий - уставши, заслонив собою весь кут сиконами.

- Замовчи! - наказав він дружині. - Ну!

Видно, старостиха звикла до слухняності - схлипнула напоследок і подалася за фіранку. Староста обережно, начебто боячись щось зачепити, виліз через стіл

- Ну що ж, воля ваша. Бийте! Не ви, так інші. Геть, - він коротко кивнув на простінок, - ставили вже, стрілялися

Рибалка мимоволі глянув, куди вказував хазяїн; дійсно, на білій стіні у вікна чорніло кілька дір - схоже, від куль

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ повести «Сотників» - Глава третя . З'явився готовий твір.