Лев Миколайович Толстой у романі “Війна й мир” неодноразово підкреслював зумовленість подій, що відбуваються. Він заперечував роль особистості в історії, але відстоював визначеність долі окремої людини й держави в цілому. Незважаючи на те що на Бородінському полі росіяни одержали “моральну” перемогу й збиралися наступного дня продовжувати бій, з’ясувалося, що війська втратили вбитими й пораненими до половини складу, і бій виявився неможливим. Ще до наради у Филях всім розсудливим військовим було ясно, що новий бій давати неможливо, але це повинен був сказати “ясновельможний”. Кутузов постійно задавав собі питання: “Невже це я допустив до Москви Наполеона, і коли ж я це зробив? Коли ж це зважилося?..”

Кутузов продовжує ту ж лінію поводження, що й під час Бородінського бою. Він сидить зовні байдужий до навколишньої, але розум його гарячково працює. Він шукає єдино вірне рішення. Головнокомандуючий свято вірить у свою історичну місію порятунку Росії

Цікаво, що, описуючи таку драматичну сцену, як рішення залишати Москву французам або битися за неї, Лев Миколайович не пропускає нагоди поиронизировать над помилковим патріотизмом Бенигсена, що наполягає на захисті Москви, починаючи своє мовлення пишномовною фразою: ” чиЗалишити без бою священну й древню столицю Росії або захищати її?” Усім ясна фальш цієї фрази, але лише Кутузов вправі відповісти на неї протестом. Він обраний головнокомандуючим за бажанням народу, всупереч волі государя, і йому, щирому патріотові, претит усяке позерство. Кутузов щиро впевнений, що на Бородінському полі росіянами здобута перемога, але він же бачить і необхідність залишення Москви

Він говорить гениальнейшие слова, що стали на довгі роки хрестоматійними: “Питання, для якого я просив зібратися цих панів, це питання військовий. Питання наступний: “Порятунок Росії в армії. Чи вигідніше ризикувати втратою армії й Москви, прийнявши бій, або віддати Москву без бою?.. От на яке питання я бажаю знати вашу думку”. Кутузову важко, чисто по-людськи неможливо віддати наказ про відступ з Москви. Але здоровий глузд і мужність цієї людини взяли гору над іншими почуттями: “…я (він зупинився) владою, врученої мені моїм государем і батьківщиною, я - наказую відступ”.

Сцену ради у Филях ми бачимо очами дитини, онученята Андрія Савостьянова, Малаши, що залишилася у світлиці, де зібралися генерали. Шестирічна дівчинка, звичайно ж, нічого не розуміє в що відбувається, її відношення до Кутузова, “дідусеві”, як вона його охрестила, і Бенигсену, “довгополому”, побудовано на підсвідомому рівні. Їй симпатичний дідусь, що про щось сперечався з довгополим, а потім “осадив його”. Таке відношення між спорящими “утішило” Малашу. Вона ставиться із симпатією до Кутузова, і їй приємно, що він одержав верх

Таке сприйняття сложнейшего епізоду роману потрібно авторові, імовірно, не тільки тому, що “вустами дитини глаголет позивачка”, але й тому, що Кутузов, по думці Толстого, не міркує, не умничает, а надходить так, як неможливо не надійти: він вибирає єдино правильне рішення. Звичайно, старому воно дається нелегко. Він шукає свою провину в що происшли, але впевнений, що загибель французів незабаром неминуча. Уже пізно вночі він говорить, здається, без усякого зв’язку, що ввійшов ад’ютантові: “Так немає ж! Будуть же вони кінське м’ясо жерти, як турки… будуть і вони, тільки б…”

Скільки болю в цих словах, адже він увесь час думає про долю армії, Росії, своєї відповідальності перед ними, тільки тому прориваються гіркі слова

Епізод ради у Филях багато чого пояснює й показує драматизм ситуації, змушене відступ військ не як злу волю когось одного, що решили погубити Москву, а єдино можливий і вірний вихід. Товстої піднесений мудрістю й далекоглядністю головнокомандуючого, його вмінням зрозуміти ситуацію, скористатися своєю владою й прийняти непопулярне, але мужнє й благе рішення. Кутузов не має потреби в дешевому популізмі, він щирий патріот, що думає про благо батьківщини, і це допомагає йому прийняти правильне рішення. .

Одна з основних сюжетних ліній роману війна 1805-1807 і 1812 років. Війна несе смерть, тому тема життя й смерті неминуче виникає в романі. Показуючи всі жахи війни, від першого бою Миколи Ростова й поранення Андрія Болконского в Аустерлицком бої до смерті князя Андрія й втечі французької армії, Толстой доводить безглуздість війни. Війна - противне людському єству справа. Вона несе страждання й смерть

Перша смерть, з якої зустрічається читач,- смерть графа Безухова. Вона не наповнена трагізмом, оскільки вмираючий зовсім незнайомий читачеві й байдужний навколишнім його людям - родичам і «друзям», що вже начали боротьбу за його спадщину. Тут смерть описана як справа повсякденне й неминуче

Опис війни починається описом стану молодого, недосвідченого у військовій справі Миколи Ростова. Він спостерігає смерть і боїться її. Замість романтики, що очікував зустріти Микола на поле бою, він зустрічає жах. Смерть великої кількості людей з’являється перед читачем як моторошне видовище. Тут смерть - антонім життя. Картини війни викликають у читача страх смерті й відраза до неї. Але смерть страшна не як така, а лише тими стражданнями, які вона несе

Своїх героїв Толстої проводить через випробування смертю. Першим це випробування зустрічає Андрій Болконский. Він, хвилину назад сильних і сміливих, повний прекрасних надій і мріянь, лежить тепер на землі без сил, без надії вижити. Він дивиться в небо й почуває тлінність слави, тлінність свого тіла, тлінність буття. У цю хвилину він близький до смерті, і він щасливий. Чому ж він щасливий? Він щасливий свідомістю чогось нове, високе й прекрасного (як небо над ним). Що усвідомив князь Андрій під небом Аустерлица? Читач не може до кінця зрозуміти цього, не випробувавши цього сам. Для усвідомлення цього людині необхідне випробування смертю. Смерть невідома живучої. Завіса великої таємниці відкривається лише вартим у страшної риси. Опис щиросердечних переживань князя Андрія відразу після поранення наштовхує читача на думку про те, що смерть не страшна. Ця думка далека більшості людей, і рідкий читач прийме її.

Випробування смертю проходить і Пьер Безвухе. Це дуель із Федором Долоховим. У цей час Пьер перебуває на початковій стадії свого духовного розвитку. Його думки перед дуеллю й під час її неясні й неясні. Його стан близько до нервового зриву. Він машинально спускає курок. Раптом, побачивши крові свого супротивника, Пьера простромлює думка: «Я вбив людину?» У Пьера починається криза: він майже не їсть, не миється, він цілими днями думає. Його думки сумбурні, часом вони страшні, він не знає, що таке життя й смерть, навіщо він живе й що таке він сам. Ці нерозв’язні питання мучать його. Кинувши дружину, він їде Впетербург.

У дорозі Пьер знайомить із Йосипом Олексійовичем Баздеевим - важливою особою в масонському суспільстві. У цю хвилину Пьер готовий був сприйняти будь-які пригожі ідеї й переконання. Такими ідеями волею долі виявилися ідеї масонів. Пьер стає масоном і починає свій шлях самовдосконалення. Він сприймає й розуміє всією душею основні заповіді масонства: щедрість, скромність, благочестя. Але є одна заповідь, зрозуміти яку Пьер не в силах, - любов ксмерти.

Пьер Безухов - людин, що любить життя. Його основні якості -життєлюбство й природність. Як же він може любити смерть - відсутність життя? Але протягом усього роману автор переконує читача в необхідності любові до смерті й до життя. Головна риса позитивних героїв - життєлюбство (у цьому плані ідеальна Наташа Ростова). Як же Толстой сполучить любов до життя з любов’ю до смерті? Відповідь на це питання може бути тільки один: Л. Н. Толстой уважає життя й смерть не взаємовиключними протилежностями, а взаємодоповнюючими елементами, що утворять мир. Життя й Смерть - частини одного цілого (думка про двуединстве мир). Це фундаментальне твердження лежить в основі життєвої концепції Толстого. Роман «Війна й мир» містить безліч підтверджень цієї концепції

Pages: 1 2