Я його також не люблю: я почуваю, що ми коли-небудь із ним зштовхнемося на вузькій дорозі, і одному з нас несдобровать. М. Лермонтов. Герой нашого часу Як багато прийомів використовує М. Ю. Лермонтов, щоб яскравіше й багатобічне освітити образ головного героя свого роману - Печорина! Ми довідаємося про Печорине зі слів людей, тривалий час общавшихся з ним, наслышан-ных про нього, читаємо його щоденник

И все-таки ніде людина не розкривається так повно й багатогранно, як у спілкуванні з іншими людьми. Потрапляючи в Пятигорск, Печорин зустрічається із Грушниц-Кім, фігура якого виділяється навіть серед “московських франтів” і “блискучих ад’ютантів”. Конфлікт Печорина із Грушницким є в романі одним з головних, оскільки Грушницкий тут втілює мир, проти якого головний герой повстає всією душею й серцем. Грушницкий у романі - прямий антипод Печорина й навіть пародія на нього

Бажанню зробити ефект, позуванню Грушницкого Лермонтов протиставив справжню глибину й силу мрії й гіркоти розчарування свого головного героя. Граючи в розчарування, прагнучи залучити до себе увага, Грушницкий багато в чому намагається наслідувати Печорину, заздрячи йому й у глибині душі навіть ненавидячи за внутрішню перевагу. Печорин же спочатку ставиться до Грушницкому з іронією, оскільки той скоріше смішний і жалюгідний у своїх спробах грати “у незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання”, чим страшне й небезпечний

Тонкий всі твори на a l l soch © 2005 психолог людського серця, Печорин швидко й легко розгадав внутрішню сутність Грушницкого: він “не знає людей і їхні слабкі струни, тому що займався целую життя одним собою”. Однак це докір не за недолік самовідданості й любові до людей, чого був позбавлений і сам Печорин, а За ігнорування об’єктивної правди реальності. Грушницкий ніколи не чує співрозмовника, навіть якщо з ним “розмовляє”.

Грушницкий відірваний від дійсності, він бачить навколо тільки те, що йому хочеться, тому найчастіше te може критично оцінити власні вчинки або не вміє розібратися навіть у найпростіших життєвих ситуаціях. Неможливість втілити в життя глибокі, сильні, реальні прагнення й у той же час постійне невдоволення собою роблять фігуру Печорина трагічної. У Грушницкого ж ми спостерігаємо відсутність переконань, внутрішню порожнечу, дрібність душі й думок, що приводить його до позерства й непереборному, дріб’язковому самозамилуванню, у результаті чого він здатний на здійснення підлих і низьких учинків. Печорину, незважаючи на його переконаність у нездатності до “шляхетних поривів”, властиві й глибокі, великодушні, справді людські устремління. Так, випадково підслухавши речення капітана довести його, Печорина, до виклику на дуель, нібито щоб перевірити його хоробрість, але не заряджати пістолет, Печорин “із трепетом чекав відповіді Грушницкого…

Якщо б Грушницкий не погодився, я кинувся б йому на шию”. Це ж жагуче бажання повірити в людину, переконатися, що він нездатний на підлість, з’являється в Печорина й під час дуелі, адже він готовий усе забути й простити супротивникові й низькість, і дрібне самолюбство, і боягузтво, якщо він зізнається у своєму підлому вчинку. Однак прагнення “відігравати роль” у Грушницком вище чесності, і він стріляє в Печорина, навмисне обеззброєного капітаном, що не поклав куль у його пістолет, нагло очікуючи відповідного - неодруженого - пострілу. У своєму романі “Герой нашого часу” в образах Печорина й Грушницкого М. Ю. Лермонтов запам’ятав цілком типові для російського життя 30-х років характери, що зложилися в суспільстві в період реакції після розгрому повстання декабристів. В образі Печорина відображені люди, що жагуче намагаються знайти своє місце в житті, критично й об’єктивно оцінюючі свої вчинки й дії, здатні аналізувати навколишню дійсність, але не знаходять відповідей на свої питання, що не зуміли визначити мети власного життя. Поруч із такими неординарними натурами процвітає у своєму безтурботному існуванні сірість і посередність, люди, що прагнуть відігравати чужу роль, говорити чужими словами, жити чужим життям, - такі, як Грушницкий.