Із перших днів війни Андрій Малишко — на фронті, він працює кореспондентом фронтових газет, де часто друкуються його статті, нариси, репортажі і місця боїв, звернення до бійців і, звичайно, вірші. Сьогодні твори Малишки воєнного часу сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям з мільйонами своїх співвітчизників, ділив з ними біди й радощі, читаються як ліричний щоденник. А відкрив цей щоденник цикл поезій «Україно моя!», написаний одразу ж після того, як радянські війська, спливаючи кров’ю, залишаючись в оточенні дивізії і армії, відступили за межі України й вона потрапила під кований залізом чобіт окупанта.

Саме тоді були написані незрівнянні за силою патріотичного почуття рядки:

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста,

— Що ж ти став, як німий, надивляйсь на Вкраїну свою!..

І лежала земля в попелищі — земля чорнотіла.

Я дививсь, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Покидаючи рідну землю, син України переосмислює все попереднє життя її народу, який протягом віків, починаючи з часів Батия, боронив свою землю. Якими б страшними не були навали ворогів, наш народ завжди виходив переможцем із тих двобоїв. Старий Дніпро пам’ятає всі давні наруги й нові кривди, яких він ніколи не простить катам. І впевненість Славути передається ліричному герою, допомагає йому не втратити віри, вистояти.

Прекрасною і ніжною постає Україна у спогадах ліричного героя. Найтепліші слова знаходить він, щоб передати своє захоплення її чарівністю. Для нього Україна — «зелений і вічний сад», «крапля у сонця з весла». Вона згадується «синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч».

І як страшно бачити цю прекрасну землю розтерзаною, понівеченою. Перед внутрішнім зором ліричного героя постають картини, які він бачив, відступаючи з України:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом опечені очі дівочі,

Дідівську сльозу закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Спалений батьківський дім, зів’яла побита ромашка, сльози загиблих кличуть до помсти, до кари. І син України запевняє своїх рідних: вони повернуться і помстяться ворогу за все вчинене ним зло:

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

І як ще один доказ упевненості в перемозі — розповідь про те, яким прекрасним буде життя після перемоги: «Які ми з тобою ще будем багаті — Веселкою и небі, барвінком у полі». І ще бачиться, як «Квіти зацвітають хороші у твоїм, країно, зеленім і вічнім саду».

Силу синівського почуття, любові й відданості повною мірою передають рядки, які повторюються двічі:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Цими, написаними кров’ю серця рядками, де висловлена непохитна віра в недоланність житгя народу, в щасливу його долю, Малишко живив людську надію, знаходив стежку до серця воюючого народу — зболеного і зневіреного.