Творчий і громадсько-культурний шлях П. Куліша – це подвижницька діяльність в ім’я збереження й розвитку національної самобутності рідного народу, його духового поступу, освоєння ним літературно-мистецьких, культурно-освітніх та наукових надбань світової цивілізації, невтомний пошук правди-істини, розбудова національної культури на теренах красного письменства, історії літератури та літературної критики, фольклористики й етнографії, історичної науки й історіософії, публіцистики, педагогіки, мовознавства, релігійного культу, журналістики та книговидавничої справи.
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області), в сім’ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів). Закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836), навчався на філософському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839-1840), звідки його відрахували через відсутність документів про дворянське походження. Як виконувач обов’язків учителя викладав російську мову в Луцькому повітовому дворянському училищі, в Києво-Печерському та Києво-Подільському повітових дворянських училищах, російську мову та словесність, історію й географію у тому-таки Києво-Подільському училищі, а впродовж вересня – листопада 1845 р. працював в. о. старшого вчителя історії у гімназії в Рівному.
Під час літніх канікул 1843-1845 років Куліш мандрував Правобережною Наддніпрянщиною, головним чином Київщиною та Черкащиною, і записував народні пісні, думи, перекази, легенди, казки, повір’я. Цьому сприяло те, що киівські військовий і цивільний губернатори відряджали його для огляду всіх архівів у присутствених місцях та монастирях Київської губернії, для збирання в деяких її повітах відомостей про предмети старовини, призначили також співробітником при Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії). Зацікавлення українським фольклором та етнографією ішло в молодого Куліша в парі з інтересом до пам’яток національної історії, насамперед козацької. Перебування молодого Куліша в українському й польському середовищі в Києві, на Волині та Правобережній Наддніпрянщині відіграло винятково важливу роль у формуванні його українського патріотизму та зближенні з польською культурою.
У Києві 1842-1844 років потоваришував із Василем Білозерським, родом із хутора Мотронівка коло Борзни (у січні 1847 р. одружився з його сестрою Олександрою, яка згодом виступала в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), Т. Шевченком (який був старшим боярином на весіллі Куліша й Білозерської), М. Костомаровим та іншими молодими українськими патріотами, які згуртувалися навкого «великого задуму – видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського крепака з неволі духовної і соціальної». Безпосередньої участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства Куліш не брав, бо, завдяки протекції ректора Петербурзького університету П. Плетньова, з 14 листопада 1845 р. працював у цьому університеті тимчасовим викладачем російської мови для практичних занять зі студентами із Царства Польського та Закавказького краю, а з 15 грудня – ще й старшим учителем російської словесності 5-ї Петербурзької гімназії. Він тільки листувався з київськими «братчиками» Своєю активною літературною, фольклористичною, історіографічною та епістолярною діяльністю, динамічним усним спілкуванням у 40-х роках Куліш, поряд із Шевченком та Костомаровим, найбільше спричинився до українського національно-культурного поступу й перетворення його на визвольний рух, формував ту духову й політичну атмосферу, що в ній стала можливою поява таємного товариства.
В українських текстах «Записок о Южной Руси» Куліш уперше вжив придуману ним орфографію (згодом названу кулішівкою), якою потім видавалася «Основа» (замість и, ы, э, якими передавав українські звуки І. Котляревський, писав відповідно і, и, е, після м’яких приголосних – є; послідовно ставив наголоси). Кулішівка заклала підвалини сучасного українського фонетичного правопису.
З Кулішевої ініціативи у Петербурзі від червня 1857 р. стала до ладу «Друкарня П. О. Куліша», що в ній він виконував основну редакторську роботу, а завідувачем був Данило Каменецький. Це була перша і єдина в ХІХ ст. українська друкарня в підросійській Україні. Тут вийшли друком «Размышления о Божественной Литургии» Гоголя, найповніше на той час зібрання його творів і листів, за упорядкуванням Куліша, з його передмовою, поясненнями українських слів та коментарями, «Народні оповідання» Марка Вовчка (він придумав її чоловічий, згідно з тодішньою традицією, псевдонім і зробив художнє редагування оповідань, зокрема давши заголовки, яких не було), по два томи «Повістей» і драматичних творів Квітки-Основ’яненка (1862), Шевченків «Кобзар» (1860). Кулішева «Граматика» - перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка – спричинилася до заборони письменникові видавати журнал, але йому вдалося опублікувати альманах «Хата» (1860), укладений із власних літературно-критичних та художніх творів, а також товрів Є. Гребінки, Т. Шевченка, Я. Щоголева, Марка Вовчка, Олександри Псьол і вперше репрезентованих нових імен – Ганни Барвінок, П. Кузьменка, М. Номиса (літературний псевдонім М. Симонова).
У 1858 і 1861 роках Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками західноєвропейської цивілізації й відіграли істотну роль у посиленні його орієнтації на її культурні цінності, а водночас дали йому змогу побачити істотні відмінності між Сходом і Заходом Європи. Від початку 1860-х років розпочався широкий вплив Куліша на українську інтелігенцію Галичини й Буковини завдяки його зв’язкам із Яковом Головацьким, Данилом Танякевичем і Ксенофонтом Климковичем, підтримці народовців, постачанню туди його петербурзьких видань, а також публікаціям у львівській газеті «Слово», журналах «Вечерниці» і «Мети» його численних творів – нових і раніше друкованих. Період 1856-1863 років став вершиною різнобічної громадсько-культурної діяльності Куліша, коли він заслужено здобув широку популярність, великий авторитет і повсюдне визнання серед української громадськості обабіч кордону.
У 1869-1871 роках Куліш проживав переважно в готелях Венеції, Відня та Праги, виїздив в Ураїну – на свій хутір Піддубень коло Мотронівки. У 1867-1871 роках особливо зблизився з галицькими народовцями й членами віденського студентського товариства «Січ» - на грунті сповідуваного більшістю з них українофільства, тобто орієнтації на єдність із Наддніпрянською Україною, на фольклор, літературу й навіть мову наддніпрянских ураїнців.
Друга половина 60-х років стала для Куліша завершенням усього попереднього етапу творчості. Виявом цього були твори, що розвивали його вже традиційне літературне обличчя національно-патріотичного письменника-романтика. Водночас у тих роках він далі напрацьовував матеріали для дослідження козаччини, поки що відкладеного у зв’язку із започаткованим уже тоді новим напрямком його літературної діяльності – перекладанням Біблії.
У середині – другій половині 70-х років Куліш виступав передусім у поставі історика та історіософа, переходив од козакофільства до царефільства, від демократизму до манархізму. Проте марні зусилля домогтися дозволу на видавання в Російській імперії власного хоч би й російськомовного журналу, Емський акт 1876 р., заборона вживати кулішівку, непропускання цензурою до друку його давніх українських творів, за перевидання яких взялися київські книгарі (вийшли знову тільки «Досвітки», 1876), нарешті, заборона й вилучення з продажу книжки «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1879), три тисячі примірників якої він видав власним коштом, зазнавши, таким чином, непоправних фінансових збитків, черговий раз розвіяли Кулішеві ілюзії щодо можливого сприяння російського самодержавства розвиткові української культури.
Основу філософського світогляду Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітницьких, романтичних і згодом позитивістських уявлень. Релігійна віра в доцільність земного життя людини підкріплювалася в нього просвітницькими уявленнями про розумну будову Всесвіту існування загальних законів розвитку природи й суспільства, про те, що ці закони сприятливі для людського буття та що їх належить пізнати й згідно з ними діяти. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, він був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.
Збережи - » Пантелеймон Куліш (1819-1897) . З'явився готовий твір.