Існує версія, що Островський писав “Грозу”, будучи закоханим у замужню акторку Малого театру Любу Косицкую. Саме для неї він писав свою Катерину, саме вона її й зіграла. Однак акторка не відповіла на полум’яну любов письменника вона любила іншого, котрий пізніше довів неї до вбогості й ранньої смерті. Але тоді, в 1859г, Любов Павлівна грала немов свою долю, жила зрозумілими їй почуттями, створивши образ юної зворушливої Катерины, що скорив навіть самого імператора. Катерина росла в заможному купецькому будинку легко, безтурботно, радісно. Розповідаючи Варварі про своє життя до заміжжя, воно говорить: “Я жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі

Маменька в мені душі не сподівалася, наряджала мене, як ляльку, працювати не примушувала, що хочу, бувало, то й роблю”. Виховуючись у гарній сім’ї, вона придбала й зберегла всі прекрасні риси російського характеру. Це чиста, відкрита душа, що не вміє брехати

” Обманювати-Те я не вмію; сховати-те нічого не можу”, говорить вона Варварі. А жити в сім’ї чоловіка, не вміючи причинятися, неможливо. Основний конфлікт у Катерины зі свекрухою Кабанихой, що усіх у будинку тримає в страху. Філософія усі права захищені 2001-2005 Кабанихи лякати й принижуватися

Дочка її Варвара й син Тихін пристосувалися до такого життя, створюючи видимість слухняності, але відводили душу на стороні аби тільки “шито так крито була” (Варвара гуляючи по ночах, а Тихін напиваючись і ведучи розгульний спосіб життя, вирвавшись із будинку). Катерина ж, тиха, що не втручається в домашні справи, лякає Кабаниху. Чим же? Своєю чистотою, гарячою, щирою душею, що не терпить фальші. Так, Катерина не причиняється, що шанує звичаї, які не приймає душею: не стала вити після від’їзду чоловіка, як хотіла свекруха

Та й про свою любов до Бориса зізналася відразу спочатку Варварі, а після приїзду чоловіка і йому, і свекрухи. Глибина, сила й пристрасність її натури проявляються в її словах, що якщо життя тут їй обридне, то не удержати неї нічим або у вікно кинеться, або у Волзі утопиться. І мрії в неї “дивні”, незрозумілі для місцевих обивателів: “Отчого люди не літають так, як птаха?”, і сни казкові: “сняться мені або храми золоті, або сади якісь незвичайні, і всі співають невидимі голосае” А яку сміливість, силу волі треба було мати замужній жінці, щоб зізнатися в любові Борисові, вклавши в нього все своє бажання волі, щастя. Саме ці якості Катерины й вступають у конфлікт із миром Марфи Кабановой, для якої сліпе поклоніння традиціям старовини не щиросердечна потреба, а єдиний шанс зберегти свою владу

Навіть до релігії в них різне відношення: у Катерины це природне почуття (”до смерті любила в церкву ходити! Точно, бувало, я в рай увійду”), а в Кабанихи святенництво, формальність (швидко переходить від думок про бога до життєвих справ). Катерина краща, але все-таки частина патріархального ладу їй властивий релігійний страх (боїться грози як кари за гріх). Саме гроза й страх кари господньої, так ще почуття провини перед чоловіком спонукали її привселюдно зізнатися у своєму гріху. Вона біжить із ненависного будинку, де чоловік жалує її, але б’є (тому що так треба); шукає Бориса для захисту, сподіваючись на допомогу, але знаходить тільки співчуття й безсилля коханої людини

Борис слабшав, безвладний. “Эх, кабы сила!”-тільки й міг сказати він. Катерина залишається одна й кидається з обриву, не бажаючи жити в цьому страшному світі

Я вважаю, що цей учинок не від слабості, а від сили її характеру. Протест Катерины сильніше протесту Кулигина, що залежить від “сильних миру цього”, а тому далі словесних міркувань не йде. Образ Катерины кличе до волі, духовному розкріпаченню. За словами Добролюбова “Вона рветься до нового життя, хоча б їй довелося вмерти в цьому порывее” Її порив, загибель не зрячи: адже пішла Варвара з будинку, збунтувався Тихін, валить мир Кабанихи (втративши авторитет, їй залишається тільки піти в монастир). Недарма п’єсу забороняли до постановки, углядев у ній “завуальований заклик до збурювання”.

Обивателі не пускали на п’єсу своїх дочок. Для нас же образ Катерины це вигляд прекрасної російської, чистої, світлої душі. Це те, що спонукує нас боротися з “темними” силами самодурства, неуцтва, хамства, пристосовництва, які є й по цей день