Аналіз епізоду з роману Ф.М.Достоєвського “Злочин і покарання”, ч. 6, гл. V. І сьогодні, читаючи Достоєвського, ми продовжуємо дивуватися силі його художнього прозріння. У чому ж така незвичайна привабливість творчості цього автора? Кожний рядок його книг присвячений людині. У центрі творчості письменника коштує людина й вічні питання людського буття, питання добра й зла, на які він намагається дати відповідь. Головне завдання своєї творчості Достоєвський бачило в тім, щоб шукати людини вчеловеке.

Вістря останньої зустрічі Свидригайлова й Дуни в тім, що Свидригайлов уже встиг натякнути Раскольникову, що підслухав його розмову із Сонею. І дуже чітко сформулював свою ідеологію, відповівши на докір Раскольникова: “Якщо ж переконані, що у дверей не можна підслухувати, а бабусь можна лущити чим потрапило, собі на втіху, так виїдьте куди-небудь скоріше в Америку. Біжіть, парубок!”

Після цієї сцени читач не дивується поводженню Свидригайлова з Дуней, його домаганням, шантажу, погрозам насильства

Роман “Злочин і покарання” був написаний у період “важкого часу” кінця 60-х років, коли Росія перебувала в стані економічної й соціальної кризи. Селянська реформа 1861 року не тільки не згладила, але ще більше збільшила соціальні протиріччя. У суспільстві наростала духовна криза Губилися зв’язки з віковими традиціями, змішалися подання про добро й зло. Куди йти? Чого шукати? Яких триматися істин? Ніхто ні в що не вірить. Господарями становища стають закон сили й влада грошей, цинічні власники Свидригайлови й Лужини. Більша ж частина на роду опускається до рівня вбогості. Людина, нездатний підбудуватися до нових законів буржуазного миру, виявляється за бортом життя, стає частиною зубожілого народу. Але адже кожна людина єдиною й неповторний своєю долею. Людина, що думає, страждає й мучається. Такі сім’я Мармеладових, Дуня, Розкольників, обманута дівчина на бульварі, утоплениця

Що особливо кривдно, так це те, що свидригайлови завжди виходять сухими з води. Їх навіть убити складно, куля тільки дряпає їх, а пістолет дає осічку

“Дуня підняла револьвер і, мертво-бліда, з побелевшею, дрожащею нижнею губкою, із блискаючими, як вогонь, більшими чорними очами, дивилася на нього, зважившись, вимірюючи й вичікуючи першого руху з його боку…”

Достоєвський, письменник-гуманіст, показує, якою трагедією обертається нове соціальне перебудови суспільство для простої людини. Прагнення жити чесно приводить до краху Мармеладових. Щоб хоч якось прокормити свою сім’ю, Соня змушена принести себе в жертву. Аналогічна й доля любої сестри Раскольникова, Дуни. Заради майбутнього свого брата вона готова вийти заміж за бездушного ділка Лужина. Маленька людина виявляється не захищеним від нелюдських законів суспільства

Пізніше в романі “Біси” Достоєвський розвив тему “некрасивого злочину” - там його здійснює Ставрогин, персонаж, родинний Свидригайлову. І дуже важливо, що Свидригайлов перед тим, як застрелитися, намагається надолужити свої гріхи: допомагає дітям Катерини Іванівни, дає гроші батькам своєї нареченої; відпускає від себе Дуню. Самогубство Свид-Ригайлова повністю, переконує Раскольникова, що його сверхидея, його шлях - невірні

Достоєвський - тонкий психолог, дослідник людської душі, першовідкривач нових шляхів духу людського. От з якими поняттями більше й найчастіше ототожнюється ім’я великого письменника в нашій свідомості. Але якщо повірити спостереженням літературознавців, те Достоєвський, вірніше його талант, блисне ще однієї потайной гранню. Наприклад, Г. А. Майер пише про творчість письменника: «Коли Достоєвський зосереджує свою увагу на речах, будинках і квартирах, старанно й точно відбиваючи їхню сутність, треба стежити за найменшою деталлю в описах, настільки в нього рідких і скупих».

Я почув цьому «раді» і справді помітив, що, наприклад, житло Соні автор описує докладно, тому що воно не тільки «знімок» її гріховності, її перекрученого існування й щиросердечних страждань, але ще й частина душі Раскольникова, доля якого тепер у Сониних руках

Правильно сказано в Бердяєва, що жінки у творчості Достоєвського не мають своєї долі, але зате визначають собою долю чоловіків

Не можу не погодитися зі спостереженням Бердяєва, згадавши, як Достоєвський описує кімнату Соні. Він підкреслює мерзенність запустіння: комод коштує як би на грані небуття поблизу від жахливого гострого кута, що тікає кудись углиб. Здається, от ще один крок - і потрапиш у мир потойбічних тіней; відхитнешся назад і опинишся в іншому бридко тупому куті. Все це відбиває в добутку Сонину душу, що зайшла в тупик. До похмурого тла Сониной кімнати притягається й душу Раскольникова: у Родіона також немає виходу. Гріховної жертовності Соні й злочинній гордині Раскольникова таке середовище перебування природне

Поступово поринаючи в біоструми, що виходять від речей, їхніх положень і станів у романі, починаєш осягати щось зовсім разюче: те, що Соня живе у своєму сірому, похмурому куті, і є її метафізично що вже відбулася (задовго до здійснення наяву) зустріч із Раскольни-Ковим. Оселившись тут, Соня тим самим проникнула в душу ідейного вбивці й назавжди в ній залишилася

Випливаючи цій сумній логіці далі, зауважуєш, що інша частина розколотої душі Родіона перебувала праворуч за дверима, завжди замкненої наглухо.

Зіставляючи символи, якимись є в романі предмети й речі, приходиш до думки, що тому так просто й невимушено, немов визнання самому собі, звучить зовсім непроста й незвичайна обіцянка Родіона сказати Соні, хто вбив Лизавету. За словами Родіона, він тоді вибрав Соню, щоб вилити на неї це жахливе одкровення. Думка ця прийшла йому в голову, коли він тільки почув про існування Соні від п’яного Мармеладова.

Виходячи із цього, можна припустити, що автор свідомо прагнув відкривати для себе нові, незвідані, паралельні мири й закони буття, прилучаючи нас до цих мирів і законів. Цілком можливо, що наші прагнення, мріяння й прагнення неведомо для нашої свідомості приймають різні форми й види, матеріалізуються у світі явищ. У такий спосіб і прямо, і побічно Достоєвський затверджує думку великого Оригена: «Матерія є ущільнена людським гріхом духовність».

Але спробую розвити думку далі. Якщо кімната Соні дійсно є проступившая назовні, що матеріалізувалася частина, душі Родіона, то стає зрозумілим, чому він, слухаючи Мармеладова, уже «знає несвідомо», кого вб’є й кому прийде визнаватися в убивстві. І якщо порожня кімната в кублі Ресслих є символ метафізичної порожнечі, що давно опанувала душею ідейного вбивці, те можна не дивуватися, чому при першому ж побаченні Свидригайлова й Родіона обоє вони миттєво й по суті довідаються один одного. Для Свидригайлова Розкольників - «це той самий і є». Тому й Родіон, побачивши Свидригайлова, знову закрив очі, прикинув сплячої, щоб ще хоч на мінуту відстрочити фатальну зустріну

Сам Свидригайлов переконаний, що «це місто напівбожевільних, і рідко де найдеться стільки похмурих, різких, страшних впливів на душу людини».

Але, знаючи фінал роману, дотримуючись метафізичних міркувань про вплив предметів на дух і волю людини, можна припустити, що надалі психологічному розвитку героїв (уже за гранню роману) можливий перелом, свого роду перевертиш. Тому що людство оточує себе предметами для гармонії, а не для того, щоб потрапити до них взависимость.