У романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” епізод останньої зустрічі Печорина й Максима Максимыча, на перший погляд, не самий значимий і навіть, можна сказати, зовсім не значимий для тих подій, про які читач довідається надалі. Сама повість “Максим Максимыч” займає в структурі роману як би проміжне положення: на відміну від інших частин “Героя нашого часу”, у ній немає захоплюючого авантюрного сюжету, та й сам герой, Печорин, з’являється в ній лише на кілька митей. Однак саме в “Максимі Максимыче” герой у перший і останній раз з’являється перед читачем живим. В “Бэле”, першої повісті лермонтовского роману, ми довідаємося про Печорине з вуст його старого приятеля Максима Максимыча, а в тій частині роману, що озаглавлена автором “Журнал Печорина”, діє герой, якого вже немає на світі: з авторської передмови до “Журналу” ми довідаємося, що Печорин умер, вертаючись із Персії. Одним словом, “Максим Максимыч”, сама коротка повість “Героя нашого часу”, для художнього цілого роману виявляється надзвичайно важливої, незважаючи на її гадану “проміжність”. Остання зустріч Печорина й Максима Максимыча - із числа тих збігів, які складно назвати випадковими. Якби за кілька годин До цього Максим Максимыч не розповів своєму попутникові історію знайомства з Печориным, зустріч двох старих товаришів по службі, що не бачили один одного п’ять років, можливо, була б зовсім інший, бути може, Максим Максимыч і зовсім не довідався б Печорина. Дивна річ пам’ять! Варто тільки згадати минуле, як за спогадом відразу відкривається цілий мир. Адже що було в житті Максима Максимыча, крім служби й щоденних солдатських турбот? А зустріч із Печориным відкрила перед ним зовсім інший світ, мир людини з іншими цінностями, чим військовий борг і виконання наказів. У житті старого штабс-капітана, бідної на яскраві враження (навіть до свисту куль і постійній погрозі смерті він звик), знайомство з Печориным стояло особняком. Звичайно ж, не під силу простодушному Максимові Максимычу пояснити вчинки його молодого приятеля, але чарівність печоринской особистості виявилося куди більше нерозуміння щирих причин його “чудності”. От чому, побачивши Печорина через кілька років, “бедный старий, у перший раз від роду, бути може, кинув справи служби для власної потреби”. А що ж Печорин, чим було знайомство з Максимом Максимычем для нього? Не більш ніж однієї з багатьох зустрічей на тім зламаному шляху, що герой для себе вибрав. Якщо для Максима Максимыча Печорин був, напевно, самою людиною, що запам’яталася за довгі роки служби, то для Печорина перебування в міцності й історія з Бэлой стали лише одним з багатьох епізодів його біографії. Максим Максимыч сприймає Печорина як людини виняткового, Печорин же не бачить у зустрічі зі старим через п’ять років нічого, крім неясного нагадування про минуле. Іншими словами, для Максима Максимыча поява Печорина - важлива подія, для Печорина зустріч зі штабс-капітаном не значить рівно нічого. Звідси й виникає той трагічний надлам, яким перейнята вся сцена роману. Одним з найважливіших для розуміння образа Печорина й усього лермонтовского роману в цілому є питання про відношення автора до свого героя. Відповісти на нього дуже складно, тому що автор підкреслено йде від прямих оцінок героя, те займаючи позицію слухача в “Бэле”, те даючи слово самому героєві в “Журналі Печорина”, те роблячи іронічний реверанс убік читачів, що очікують цієї оцінки, у передмові до роману: “Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати - це вуж бог знає!”. Відношення автора до героя стає ясним саме в повісті “Максим Максимыч”. Описуючи зустріч Печорина й Максима Максимыча з погляду останнього, автор тим самим споконвічно стає на його позицію - спочатку в сприйнятті що відбувається, а потім і в моральній оцінці. “Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимыч зробився впертим, сварливим штабс-капітаном! І отчого? Тому що Печорин у неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию! Смутно бачити, коли юнак втрачає кращі свої надії й мрії… Але чим їх замінити в лета Максима Максимыча? Поневоле серце зачерствіє й душу закриється…”. Звичайно, автор анітрошки не обвинувачує Печорина в безсердечності й жорстокості, зберігаючи позицію стороннього спостерігача, однак і не схвалює печоринского вчинку. Та разюча зміна, що відбувається в Максимі Максимыче після від’їзду Печорина, народжує в авторі невтішні думки. Як мало потрібно було простій людині для щастя і як просто з
робити його нещасним - такий авторський висновок. Очевидно, що автор не схвалює руйнівну сторону характеру Печорина, що з роками усе більше в ньому переважає й в остаточному підсумку веде героя до саморуйнування. В “Максимі Максимыче” Печорин більше не здатний copyright