Міркування по добутку «Момент» Володимира Винниченко. Час складається з моментів. Ми непомітно проходимо повз одних, при згадуванні про інших серце починає тривожно колотитися, деякі запам’ятовуємо назавжди. І немає чіткого алгоритму, чому відбувається саме так. Іноді довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі, умови, місце зустрічі, твій соціальний статус - все це ніщо: є лише відчуття й емоції - споконвічна загадка людства. Виникаючи в певний момент, вони поглинають людину

Зліплять ока, заволодівають свідомістю, підкоряють волю й розум, позбавляють нас можливості говорити. А коли полум’я згасне, ми думаємо, що тепло його буде зігрівати нас все життя. Добуток «Момент» Володимира Винниченко - новатора в українській прозі й драматургії - зображує той відрізок часу, що неможливо забути. Події, близькі для колишнього політв’язня В. Винниченко, стають лише ґрунтом, на якій розцвітає квітка кохання-щастя. Імпресіоністична форма викладу, емоційність і психологізм добутку змушують читача повною мірою відчути те, що переживав головний герой добутку, що повинен був негайно перетнути границю. Найкращий час для задуманого - темна ніч, але він не має вибору. Ще одна незвичайна обставина - перетнути границю він повинен разом з, як виявилося потім, «знайомій у минулому житті» незнайомкою

Екстремальність ситуації, момент на границі життя й смерті, сприйняття навколишнього середовища на емоційному рівні, стан героя - спокійне, урівноважене, ненапружене, немов затишок перед грозою. Він не тільки бачить і відчуває такі дріб’язки, як соломинки, які кололи особа під час переїзду, запах рядна, який колись накривали огірки, шерехи бур’яну, бездоріжжя, по якому їде підвода, білі берези, метелики, коники. Все це запам’ятовується в його пам’яті з такою силою, що потім, у тюремній камері, він здатний відтворити найтонші нюанси, самі дрібні, але такі важливі деталі, без яких мир не був би гармонічним. Сама природа, що живе за своїми законами, без вигаданих людством «паспортів, моралей…», надає на кілька годин, затишний притулок двом людям, «загнаними іншими людьми», дає можливість найбільше повно розкритися, відчути зв’язок з нею, розбудити первісні інстинкти, злитися з «більшим прекрасним процесом життя». Автор навмисне не називає імен героїв, ми нічого не знаємо про їхнє дитинство, життя, що змусила їх іти небезпечним путем.

Знаємо тільки головне: вони - протестанти по характері, які не погоджуються з умовами, які їм нав’язує суспільство. Випадкова зустріч звела людей, які, перетнувшись лише раз у житті, будуть завжди носити в душі улюблений образ. Циніки не повірять у нескінченність цих почуттів, а скептики взагалі не назвуть ці почуття любов’ю. Можливо, ця любов здається оманної, нереальної й… тимчасовий, але для героя вона є вічною. Тому що немає у світі нічого більше постійного чим тимчасове. І цю любов, такою короткою й примарну, але незаплямовану буденщиною, не затавровану брудними руками (а люди часто мають звичку все псувати), він буде носити в душі все життя