Які асоціації приходять на розум при згадуванні ім’я Ганни Андріївни Ахматовій? Любов, жагуча й трагичная, рятівною зіркою минула разом з босоногим дівчиськом із чорноморського узбережжя Херсона, потім чарівною гімназисткою Царського Села крізь хаос крижаного безвременья, що осягнув нашу країну на зорі XX сторіччя; самовіддана відданість Батьківщині, що мовчазно споглядала власну неминучу загибель; материнське горе, що стукалося тоді без розбору в багато будинків своїм безжалісно-грубим кулаком пролетарської диктатури. І над всім цим сіяв у променях негасимого світла боязкої надії чудовим писаним куполом мир рим і образів великої поетеси. Ні, великого поета. Ахматова ненавиділа слово “поетеса”, називаючи себе винятково “поетом”. Вона мужньо розділила гіркоту безповоротних втрат росіянці інтелігенції

Вона не була зломлена випробуваннями, під вагою яких відрікалися від своїх ідей і переконань багато чоловіків. Вона залишилася, коли можна було піти; вона була, коли просто немислимо було бути; вона буде й донині, і далі залишиться в серцях російських людей великою жінкою-поетом. Без сумніву, центральною темою творчості Ганни Ахматовій є Любов. Перші її вірші, винесені на суд широкої публіки, були представлені в журналі “Аполлон” в 1911 році, за рік до виходу збірника “Вечір”, і відразу одержали широкий відгук у читачів і схвалення відомих поетів того часу

Вона відразу заявила про себе як про серйозного режисера-постановнику почуттєвої драми. Любовна лірика Ахматової - не дитячий белькіт романтичного дитяти, а відбиття пережитого, що заповнило испитый до дна келих страстей і бажань, розчарувань і надій: У пухнатій муфті руки холоділи. Мені стало страшно, стало якось смутно. ПРО, як повернути вас, швидкі тижні Його любові, повітряної й хвилинної… Ахматова немов знає всі таємниці людських відносин. Іноді в її голосі чутні ноти безвихідності й жалю про те, що немає нічого чуттєво^-вічного. Вона немов відкриває завісу сліпучих людей хвилинного щастя: Є в близькості людей заповітна риса, Її не перейти закоханості й пристрасті, - Нехай у моторошній тиші зливаються вуста И серце рветься від любові на частині… Прагнучі до неї божевільні, а її Що Досягли - уражені тоскою… Тепер ти зрозумів, отчого моє Не б’ється серце під твоєї рукою. Лірична героїня Ахматової не персоніфікує собою якийсь бездоганно-певний людський образ із відповідними йому рисами характеру

Вона й улюблена, і відкинута, когось підносить на вівтар, а когось без жалю залишає. Вона холодна й неприступна, але якщо придивитися, то легко помітити таємне томління в очах бездонної глибини, що ваблять захлинутися солоними хвилями невтримної пристрасті. Любов до Батьківщини займає особливе місце у творчості А. А. Ахматовій

Уже повзрослевшая разом з поетом лірична героїня, усвідомлюючи происходящее навколо, весь жах і неминучість Апокаліпсиса, робить цілком усвідомлений вибір: Мені голос був. Він кликав утешно, Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край, глух і грішний, Залиш Росію назавжди. Я кров від рук твоїх відмию, Із серця вийму чорний сором, Я новим ім’ям покрою Біль поразок і образ”. Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. Ахматова залишається зі своїм народом. Вона знає, що тільки тут її поезія буде зрозуміла й відчута. Вона бажає, щоб доля країни стала і її долею

Ахматова разом з тим засуджує емігрантів, не визнає їхнє право на відступ. Для Ахматової подібний учинок рівносильний дезертирству, підлому й легкодухому зрадництву: Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. Їхніх грубих лестощів я не внемлю, Їм пісень я своїх не дам… И Батьківщина, до якої звертається у віршах Ахматова, це не тільки збірний образ всієї Росії. Батьківщина - це й Царське Село, і Павловск, і Петербург, і місця у Тверской губернії Слепнево й Бєжецьк: Всі мені бачиться Павловск горбкуватий, Круглий луг, нежива вода, Сам млосний і самий тінистий, Адже його не забути ніколи… Там білі церкви й дзвінкий, світний лід, Там милого сина цвітуть волошкові очі. Над містом древнім алмазні російські ночі И серп піднебесний желтее, чим липовий мед… Свої ніжні почуття до улюблених місць країни вона безроздільно зв’язує з її історією

У вірші “Голос пам’яті” Ахматова немов розмовляє сама із собою: Що ти бачиш, тускло на стіну дивлячись, У годину, коли на небі пізня зоря? Чи чайку на’синей скатертини води Або флорентійських садів? Або парк величезний Царського Села, 1де тобі тривога шлях перетнула?.. Ні, я бачу стіну тільки - і на ній Відсвіти небесних згасаючих вогнів. У роки © Алл Соч. РУ 2005 нещадних сталінських репресій, коли доля нанесла Ахматової два найтяжких удари - розстріл чоловіка Миколи Гумилева й арешт єдиного сина, - вона створює свій шедевр - “Реквієм”. Присвята всім жертвам кривавого терору, обвинувачення й викриття влади, оповідання про страждання безневинних людей - усе знайшло відбиття в цьому добутку. Природно, що ніяких рукописів і вуж, тим більше, друкованого варіанта “Реквієму” у той час не існувало: Зірки смерті стояли над нами, И безвинна корчилася Русь Під кривавими чоботями И під шинами чорних “марусъ”… Подібні рядки - це був фактично смертний вирок самої собі. А Ахматова повинна була жити. Вона вже тоді Почувала, що належить своїй країні, своєму народу більше, ніж однієї собі

Вона передбачала, що на частку її співвітчизників випаде ще більш тяжке й страшне випробування. І саме вона, Ахматова, повинна була у важку мінуту підтримувати патріотичний дух народу. І от це трапилося. Війна…

Вона застала Ахматову в Ленінграді, де в липні 1941 року народився вірш, рятівним ковтком свіжого повітря облетілу всю країну: И та, що сьогодні прощається з милим, - Нехай біль свою в силу вона переплавить. Ми дітям клянемося, клянемося могилам, Що нас скоритися ніхто не змусить. Перемога для Ахматової, як і для всіх героїв-патріотів, стала сенсом життя. Вона переживала загальнонародну трагедію як свою особисту. Для неї відстояти свою землю, свою Батьківщину значило зберегти культуру й рідне мовлення, рідну мову. Мова, на якому вона думала, говорила, писала. Мова, що розуміли й почували у всіх куточках Росії

Мова, заради володіння яким Ахматова проміняла розкіш і затишок лондонських і паризьких салонів на жалюгідне, злидарське й голодне існування в безглуздій і безглуздій Радянській державі. Але доля не помилувала Ахматову й після перемоги над фашизмом. Її виключили зі Сполучника радянських письменників, позбавили навіть продовольчих карток

Влади намагалися всіма силами знищити талант геніального поета. Ім’я Ахматової надовго було викреслено з літератури. Однак у серцях людей, які не стали пристосованцями в новій системі, маргіналами, отрекшимися заради кар’єри й благополуччя навіть від своїх батьків, у серцях споконвіку російських людей, пронесших віру в щирі людські цінності крізь всі кола радянського пекла, творчість великого поета Ганни Андріївни Ахматовій завжди знаходило живий відгук. Її пам’ятали й любили

Її пам’ятають і люблять. Її будуть пам’ятати й будуть любити