Іван Петрович Павлов народився 26 вересня 1849 р. у Рязані, у родині священика. Батько мріяв про те, щоб син, як і він, присвятив себе церкви. Спочатку доля Івана Павлова так і складалася: він став учитися в духовній семінарії. Роки його навчання збіглися з бурхливим розвитком природознавства в Росії. Великий вплив на світогляд Павлова зробили ідеї великих російських мислителів революціонерів-демократів А. И. Герцена, В. Г. Бєлінського, Н. Г. Чернишевського, праці публіциста-просвітителя Д. И. Писарєва й особливо праця "батька російської фізіології" И. М. Сєченова - "Рефлекси головного мозку". Захопившись природничими науками, Павлов в 1870 році надійшов у Петербурзький університет. Займаючись на природному відділенні фізико-математичного факультету. Він працював у лабораторії під керівництвом відомого фізіолога И. Ф. Циона, де виконав кілька наукових досліджень. А в 1875 році рада університету нагородив його золотою медаллю за роботу "Про нерви, завідувачів роботою в підшлунковій залозі".

По закінченні університету Іван Петрович надійшов на третій курс Медико-хірургічної академії й одночасно працював у лабораторії професора фізіології К. Н. Устимовича. За час проходження курсу в академії Павлов провів ряд експериментальних робіт, за сукупність яких був нагороджений золотою медаллю. 1879 року Павлов закінчив академію й був залишений при ній для подальшого вдосконалення. Тоді ж за запрошенням видатного хірурга С. П. Боткіна, він почав працювати у фізіологічній лабораторії при його клініці. У ній Павлов проробив близько 10 років, фактично керуючи всіма фармакологічними й фізіологічними дослідженнями.

Захистивши в 1883 році дисертацію на ступінь доктора медицини, И. П. Павлов одержав звання приват-доцента Військово-медичної академії. Проробивши 45 років у стінах цього інституту, він виконав головні дослідження з фізіології травлення, і розробив вчення про умовні рефлекси.

В 1897 році И. П. Павлов опублікував свою знамениту працю - "Лекції про роботу головних травних залоз", що став настільним керівництвом фізіологів усього миру. За цю працю в 1904 році йому була присуджена Нобелівська премія.

Праці И. П. Павлова одержали визнання з боку вчених усього миру. При житті йому були привласнені почесні звання численних вітчизняних і іноземних наукових установ, академій, університетів і різних суспільств. А в 1935 році на 15 Міжнародному конгресі фізіологів Іван Петрович був увінчаний почесним званням "старійшини фізіологів миру". Ні до, ні після нього, жоден біолог не вдостоювався такої честі.

Основні роботи И. П. Павлова

В області фізіології серцево-судинної системи

Протягом першого періоду наукове діяльності Павлов переважно займався вивченням фізіології серцево-судинної системи. До цього часу ставиться його дисертація "Відцентрові нерви серця", у якій уперше було показане існування спеціальних нервових волокон, що підсилюють і послабляють діяльність серця теплокровних тварин. На підставі своїх досліджень Павлов висловив припущення, що відкритий їм посилюючий нерв робить своя дія на серце шляхом зміни обміну речовин у серцевому м’язі. Розвиваючи ці подання, Іван Петрович надалі створив вчення про трофічну функцію нервової системи.

Уже в роботах з фізіології кровообігу виявилися висока майстерність, новаторський підхід Павлова в проведенні експерименту. Поставивши перед собою завдання, вивчити вплив прийому рідкої й сухої їжі на кров’яний тиск собаки, він сміло відходить від традиційних гострих досвідів на наркотизованих тваринах і шукає нові прийоми дослідження. Іван Петрович привчає собаку до досвіду й шляхом тривалого тренування домагається того, що без наркозу представляється можливим отпрепарировать тонку артеріальну галузь на лапі собаки й протягом багатьох годин повторно реєструвати кров’яний тиск після різних впливів. Рішення цього завдання з’явилося зародженням методу Хронічного Досвіду.

В області фізіології травлення

Поряд з роботою в області фізіології серцево-судинної системи Павлов займався вивченням деяких питань фізіології травлення. Але систематичні дослідження в цій області він почав проводити тільки в 1891 році в лабораторії Інституту експериментальної медицини. Основною ідеєю в цих роботах, також як у дослідженнях із кровообігу, була ідея Нервізму, Запозичена Павловим від С. П. Боткіна й И. М. Сєченова. Однак вивчення регуляторної функції нервової системи (у процесі травлення) у здорової тварини не могло бути здійснене при методичних можливостях, якими розташовувала фізіологія того часу.

Створенню нових методів, нових прийомів у фізіології Павлов присвятив ряд років. Їм були розроблені спеціальні операції на органах травного тракту й уведений у практику метод хронічного експерименту, що дозволив вивчати діяльність травного апарата на здоровій тварині. В 1879 році Іван Петрович уперше в історії фізіології зробив операцію, у результаті якої одержав постійну фістулу підшлункової залози. Навколо одне із двох її проток він вирізав невелику ділянку кишки, а отвори, що утворилися в кишці, зашив; вирізаний шматок він ушив у шкірну рану так, щоб сік міг по протоці випливати назовні. Інша протока залози залишався на місці. По цій протоці сік продовжувала виливати в кишку, і нормальне травлення не порушувалося. Через якийсь час рана зажила, і вчений приступився до подальших досвідів.

Операція зроблена Павловим, докорінно відрізнялася від тих, які звичайно вироблялися для вивчення різних відділів травного тракту. Уперше з’явилася можливість вивчати на здоровій тварині виділення одного із травних соків у чистому виді - без домішки їжі. Собаки з фістулою підшлункової залози жили в Павловской лабораторії роками.

Щоб вивчити роботу слинних залоз, Павлов разом зі своїм учнем Глинским розробив новий спосіб операцій, що дозволяв у будь-який момент зібрати чисту слину без домішки їжі.

Слина виділяється в порожнину рота по спеціальних вивідних протоках. Треба було направити не в порожнину рота, а назовні. Для цього кінець протоки однієї зі слинних залоз разом з невеликим шматочком слизової оболонки рота Павлов відокремив від сусідніх тканин. Потім через отвір, пророблений у стінки порожнини рота, він вивів кінець протоки назовні й прикріпив його до шкіри. Уже через кілька днів після операції кінець протоки, оточений слизовою оболонкою, добре приживився й дозволив приступитися до досвіду.

Робота слинних залоз виявилася дуже складної й різноманітною. З дивною точністю й сталістю залози відповідають на різні подразнення.

Але И. П. Павлов не обмежився цими досвідами й разом зі своєю співробітницею Шумовий-Симановской зробив своїй піддослідному собаці, що вже мала фістулу шлунка, ще одну додаткову операцію: оголив верхню частину стравоходу, перерізував його, вивів обидва кінці назовні й зміцнив їх по краях рани.

Після операції їжа, що з’їдав собака, вивалювалася назовні через отвір перерізаного стравоходу. Собака з фістулою шлунка й перерізаним стравоходом кілька годин підряд міг ковтати ту саму їжу й не насичуватися нею. При такій Мнимій годівлі, Як і припускав великий учений, з фістули шлунка виділявся зовсім чистий шлунковий сік, не змішаний ні з їжею, ні зі слиною. Таким чином, він зміг довести, що робота шлункових залоз підлегла нервовій системі й управляється ними. Відпрепарована тварина ставала, по вираженню Павлова "невичерпною фабрикою" шлункового соку. Воно може виділяти через фістулу щодня по 300-400, а іноді й до 700 мол шлункового соку без шкоди для свого здоров’я. У верстатах стояло 10 собак. За 6-7 годин мнимої годівлі вони давали кілька літрів соку, що використовувався для лікування людей при деяких шлункових захворюваннях.

Провівши досвід із мнимою годівлею - найбільш видатним досвідом у фізіології 19 в., Павлов залишив далеко за закордонними колегами й навіть самого Р. Гейденгайна, чий авторитет у той час був визнаний усіма в Європі, і до якого сам Іван Петрович зовсім недавно їздив набиратися досвіду. Успіх у цьому досвіді остаточно перемкнув його на дослідження травлення.

У той час багато критиків Павлова наполягали на тому, що мнима годівля - не сьогодення. Треба було знайти спосіб збирати чистий шлунковий сік у той час, коли їжа перебуває в шлунку.

Pages: 1 2 3