Огляд літератури

Проблема осередкової алопеции [ОА] залишається однієї з актуальних проблем дерматології. У розвитку захворювання показана роль нервової системи, нейроендокринних факторів, роль локальних і системних імунних порушень, аутоиммунного компонента, фагоцитозу, судинних змін, а також спадкоємної й інфекційної теорії й ін.

Відповідно до клінічної варіабельності й гетерогенністю захворювання не можна дати однозначна відповідь на питання про етиологии.

Генетичні фактори, мікроорганізми, емоційні стреси, аутоиммунитет обговорюються як можливі етиологичеськие причини. [Mitchell A J 1984 Perini G et al 1981 Simpson N B et al 1991 Hordinsku M K 94]. Нерідко ОА [гнездная алопеция] пов’язана з вогнищами хронічної інфекції [корпозние зуби], синусит, гайморит, тонзиліт і ін. [Ведрова ИН 1979, Томкин М и соавт. 1981, Метакса ГЮ й соавт 1982].

Висунуто гіпотезу про можливе виникнення осередкової алопеции в результаті вірусної інфекції [A Tosti et al 1997] Обговорюється можливий взаємозв’язок між ОА й психіатричними розладами [15 - 25] Спостереження сімейних випадків ОА й конкордантность у близнюків дали підстави багатьом авторам уважати що це захворювання пов’язане зі спадкоємними факторами [.......... ] У Росії відзначали гнездную алопецию в родинах в 8.13 % хворих, що спостерігалися, [4]. Типи деяких родоводів створювали враження про домінантне спадкування з варіабельною експресивністю [5]. У ряді довідників і руководств вказувався приблизно аутосомно-домінантний тип спадкування. А Стивенсон, Б. Девидсон 197? [6] рекомендували при визначенні генетичного прогнозу для консультирующихся по приводу гнездной алопеции [ОА] виходити із припущення про аутосомно-домінантну передачу з неповної пенетрантностью варьирующей у різних родинах. З кінця 70-х років починаються пошуки генетичних детермінант ОА на основі вивчення асоціацій цієї хвороби з генами головного комплексу гистосовместимости [HLA], легких ланцюгів імуноглобулінів і поліморфізму генів антагоністів-рецепторів интерлейкина 1.

Більше доказовим уважають асоціацію з генами HLA II класу, пов’язаними з імунною відповіддю й підрозділяються на субрегиони DP - DO - DP. Поруч авторів в обстежені ними групах була відзначена асоціація ОА з DR і DP незалежно друг від друга. Особи з DP W4 і DR4 мають підвищений ризик розвитку ОА, що свідчить про наявність синергизма між генними продуктами DP і DR [26 - 30]. Пізніше в дослідженні проведеному M Duvic et al в 1995 році на 77 хворих ОА і їхніх родичах з 29 родин був статистично доведений зв’язок з генами локусу DQ або прилеглого району хромосом. Асоціація з локусами DQBI *03, DQBI *0301, DQBI *0401, DQBI *0502 була відзначена й іншими авторами. [.................. ] [19] [ 4-15], що відзначили в підгрупі хворих з 58 чоловік з довгостроково-поточними тотальними й універсальними проявами ОА найбільше статистично значимі перевищення над контролем антигенів DQBI *0301, підкреслювали знайдену асоціацію саме з важкими формами. У той же час у хворих були виявлені аллели HLA II класу, що грали як би протективную роль, тобто встречавшиеся при важких формах рідше чим у контролі: DRB3 і DRW52a і DQBI *6.

Авербах ЕВ [1985], проводячи иммуногенетичеськие дослідження в 72 хворих різними формами ОА виявила асоціацію з антигенами HLA: B13, Bc7, CW1, CW3, DR7. При цьому асоціація з антигенами HLA - B27 і HLA DR7 спостерігалася при важких формах алопеции. Носії антигенів HLA - B13, B27, CW!, CW3, DR7 ськлали групу ризику.

У роботі [ 8-25] досліджували збільшення популяцій T-Лімфоцитів у периферичній крові ОА за допомогою подвійного прямого иммунофлуоресцентного фарбування підвиду Т-Лімфоцитів: МУЛ-2R+-Leu4+ у периферичній крові хворих ОА. 58 хворих ОА були розділені на 3 категорії: неактивне одиничне вогнище, множинні активні вогнища, хронічна генерализованная алопеция. У порівнянні зі здоровим контролем були відзначені активація Т-Кліток у периферичній крові всіх 3-х груп.

Salazar М. [1995] зі співавторами вдалося ізолювати деякі HL DP, DR і DQ сегменти ДНК і за допомогою полимеразной ланцюгової реакції [PCR] установити носительство генів у хворих ОА. Автори виявили, що ОА сполучається з генотипичними проявами HLA - DR4 і DR5 і виразним зниженням DRW52, HLA - DR4 і DRW11 з їхніми асоціаціями з DQW7 [W3] і DQW8 [W3]. Подальші дослідження в цьому напрямку також показали генетичну основу ОА [ 4-15] Colombe DW et al 1995 виявили HLA - DR11 [DRBI*1104] і HLA - DQ7 [DQBI*0301] зустрічалися набагато частіше в групах з тотальної й універсальної алопецией, у той час як HLA - DQ3 [DQBI *03] були виявлені як у хворих з тотальними й універсальної, так і осередкової формами.

Ці дані підтверджують наявність асоціації довгостроково, що протікають форм, універсального/тотального або осередкового зближення з локусами HLA. Також певні локуси HLA - DQ3, HLA - BI*03 відповідають за схильність до виникнення алопеции. У статті [ 5-25] досліджувалася рестрикція Днк-поліморфізму MHC2 класи: Hla - Dq, DQB, DPA, DPB у пацієнтів з ОА й у здорових. Частота DQBI* 0301 і DQW7 асоційованих з DQP Bg / II 4.2 kb фрагмента була збільшена до 65 % при ОА в порівнянні з 20% у контролі, що говорить про те, що раніше описана асоціація між ОА й DR4, DR5 є вторинною в порівнянні з асоціацією ОА й DQBI*0301, що кодує b-ланцюг молекули HLA - DQ. Аналіз сучасної наявності DQBI *0301 і DPAI *0103 при ОА припуськають наявність додаткового ризику [синергизм або взаємодія між DQBI*0301 і DPAI*0301 між двома аллелями розташованими в різних локусах HLA класу.

Зложилося враження про генетичний поліморфізм ОА, що відповідає різній частоті “етиологичеських” і “протективних” [превентивних] аллелей генів тихорєцької сумісності при різних клінічних формах цього захворювання. У такий спосіб генетичні детермінанти можуть визначати розвиток легких і важких форм, гени яких асоційовані з різними аллелями HLA. Велика розмаїтість клінічних форм ОА а також етнічні розходження по підтипах HLA пояснюють знайдені різними авторами розходження по HLA у різних групах хворих.

В останнє десятиліття стало відомо значне число фактів, що свідчать про важливість імунних порушень у патогенезі осередкової алопеции. При вивченні циркулюючих лімфоцитів у крові у хворих виявляли зниження реактивності лімфоцитів, зменшення числа Т-Лімфоцитів, у тому числі “інтерактивних” Т-Кліток, здатних формувати розетки з лимфобластними В-Клітками. [Friedmann P. S. et al 1981, BBJ Majewski et al 1984].

У роботі [ 8-15] ОА асоціюється з перифолликулярной інфільтрацією Т-Клітками. Аутореактивние Т-Клітки здобувають нормальну реактивність, взаємодіючи з DR-Позитивними клітками фолікулярного епітелію. Для визначення кількості аутореактивних лімфоцитів проводилася біопсія ділянок поразки ОА й оцінка їхньої кількості в крові. Було показано, що аутореактивние Т-Клітки пролиферируют у відповідь на аутологичние мононуклеарние Т-Клітки, що циркулюють у крові. Збільшення аутореактивних кліток у вогнищах поразки ОА припуськає їх патогенетичеськую роль. Таким чином, аутореактивние лімфоцити відіграють важливу роль у розвитку запальної реакції. Зменшення Т-Т - і У-лімфоцитів у периферичній крові відзначив також у своїй роботі Кулагин В. И. 1992 р. У той же час Авербах Е. В. 1985, D Sauder 1980 і ін. Указували на нормальну кількість В-Лімфоцитів у периферичній крові хворих.

На підтвердження того, що ОА має імунологічну основу, було виявлення імунних комплексів, що найчастіше ськладаються з Ig, C3, Ig і Ig6. Вони локалізувалися в нижньої, а іноді й передньої частини фолікула. Дефіцит клітинного компонента імунітету, дисиммуноглобулинемия в периферичній крові, иммунокомплексная патологія дозволяють включити ОА в число аутоиммунних захворювань. [ 10-15] [Bystryn IC et al 1979, Safai B et al 1979 DJ Tobin et al 1997]. Майже у всіх обстежених двох груп хворих ОА виявлені антитіла до волосяних фолікулів. Було виявлено трохи різних ауто-антитіл до декількох антигенів волосяних фолікулів. Ці антитіла ставилися до класів Ig і Ig.

У статті [ 7-15] A P Bertolino і соавт. 1993 була вивчена роль рецепторів UN-Z. Рецептори UN-Z [UN-Zp] експрессируются Т-Клітками. Одним зі способів виміру концентрації Т-Клітинних рецепторів - вимір розчинного сироваткового білка [ s-UN-Zp]. Вимір рівня UN-Zp відбивало активність Т-Кліток у сироватці пацієнтів з ОА. Використовувався білок-єднальний иммуносорбент у фазі загострення й ремісії захворювання. У гострій фазі концентрація s-UN-Zp була значно вище, ніж при ремісії й у контролі. Біологічна роль s-UN-Zp залишається не до кінця ясної, але можна припустити, що активація Т-Лімфоцитів, що приводить до секреції UN-Z і експресії UN-Zp може бути ріднимо з механізмів ОА.

Pages: 1 2 3