Стояв погожий травневий денек. Блукаючи по небу, я заглянула в дзеркало озера й… побачивши там своє відбиття, злякалася. Який же я стала потворною, грізної, сіркою дощовою хмарою! Але ж я була такий милої, легкої й повітряної. Небагато подумавши, вирішила виправити положення - скинути зайву вагу. Неспішно прогулялася над широким українським степом, вибираючи місце, де б скинути баласт. Але місцевість мені не сподобалася, і довелося просити бешкетний весняний вітерець, щоб він відігнав мене небагато на схід - там я, здається, бачила маленьку деревеньку, де давно не було дощу. Вітер охоче погодився, і от уже через кілька хвилин ми на місці призначення

Я вже готувалася вилити дощиком на землю, як раптом прямо посередине своєю величезною сіркою маси побачила діру, крізь яку цікаво переглядало сонечко, начебто йому було цікаво, що зараз відбудеться. Не розгубившись, я миттєво залатала свою рану: поднатужилась, затягла діру щільним вологим туманом. Однієї мені стало нудно, і я вирішила покликати своїх старих надійних приятелів - блискавку й грім. Вони з’явилися без зволікання й були готові до майбутньої роботи. Ми небагато забарилися, очікуючи, поки два сільських мужики, що побачили й почули нас, доберуться до вкриття. Мені стало смутно, а з моїх очей посипалися сльозинки-дождинки, а потім пустився такий дождище, що з висоти пташиного польоту погано видні були сільські будови. Чулися тільки шум нетерплячого дощу, що обрушився на землю, і гуркіт грізного, розкотистого грому - здавалося, що небо зараз звалиться на землю. Потріскана земля з радістю прийняла живлющу вологу, підбадьорилися рослини, що давно не пили смачної дощової води

…Я опустила очі й у блакитному дзеркалі ріки побачила себе - як і раніше легку й повітряну