Остання пісня. Осінь ніяк не хотіла уступати свої права. Серед холодних жовтневих днів немає-немає та й прогляне сонечко, запосміхається природа, оживе. Як тільки маленький самотній листочок на верхівці розкидистого клена всіляко намагається відірватися від годувальника- батька й упасти на землю, тому що там, нагорі, він уже почував, що хоча зима й не надягла ще білу шубу, але вже приміриться

Іван Матвійович, як завжди після звичайної селянської роботи, присів ненадовго на ґаночок свого будинку, дістав цигарки й закурив.

Останнім часом щось частенько навалювали на нього такі мінути, коли все життя, як на кіноплівці, прокручивалась із самого початку. Він народився в потомственій козачій сім’ї: і прадід у нього був козак, і дід, і батько. Діда він пам’ятав погано. Тільки єдиний випадок урізався йому на згадку, коли він вирішив испробовать гостроту козачої шаблі - ледве без пальця не залишився. Дід не лаявся, тільки брови зрушив у перенісся й сказав: « Рано, Ванька, до шаблі приміряєшся, залишишся без руки, який до чорта з тебе козак вийде?» І з тої пори дід потихеньку виводив онука на зади й, давши йому в руки ціпок, учив, привчав його до важкої козачої долі. Здавна козак був не тільки воїн, захисник Батьківщини, а ще й працівник на землі. Усе до революції в їхній сім’ї робили самі: і землю орали, і хліб ростили, і сіно косили. Худобини по тимі міркам у них було небагато, але все-таки заможними вони вважалися тому, що все в них якось «по розуму» було. Тепер у його голові вимальовується образ батька. Завжди спокійний, мудрий якийсь споконвіків устояною селянською мудрістю. Навіть у голодні двадцяті роки їхня сім’я не так бідувала, як інші …

Батько катав піми, шив чоботи, кожухи. Один раз він « смараковал» щось подібне жерновам, якось швидше стиралося зерно в борошно в цій машині. І повалив народ: хто яйце несе, хто вовни жмут, а хто й безкоштовно приходив і просив змолоти чашечку борошна для дітей голодних .Нікому батько не відмовляв, знав, що в цьому житті все зыбко: « Від торби так від в’язниці не зарікайся!» У цю же голодну зиму приїхали на санях казахи із сусідньої Джетыгары із проханням попрацювати в них - кожухи їм пошити. Обіцяний був мішок борошна й мішок картоплі. Страшно, звичайно, було, але поїхав батько: сім’ю годувати треба.

Спогаду несли його далі й далі. Він згадав той страшний день - 22 червня 1941року. Стогін стояв по всій станиці. Зараз це місце стало святим, а тоді люди вибрали його, по -видимому, по заклику душі, мудро було обране місце .Від порушенной церкви йшли воїни-козаки на війну. Плакали жінки так, що заглушали подекуди з’явилося гармошки…

Вони проводили на війну батька й трьох братів. І відразу якось постаріла мати, уже не світилися її очі тим веселим вогником, що не вгасав у неї раніше навіть у самі важкі дні. Вона завжди говорила з посмішкою : « Дасть Бог, виживемо!» А зараз передчувало її серце, що не дочекається вона своїх близьких ніколи.

Дійсно, протягом року в їхній будинок кілька разів стукалося лихо, і не пустити її вони ніяк не могли: не до них одним вона стукалася. У цей рік посивіла мати, із квітучої здорової жінки, їй усього-те було сорок, вона перетворилася в сиву бабу. Ваня, як міг, утішав її, роботи більше брав на себе, але запалити вогник у неї в очах уже ніколи не зміг. В 1943 році прийшла повістка і йому, мати вже не плакала. Так буває, коли в людини й зліз-те ні, а величезна чорна порожнеча в душі. Коли їх проводжали з Федором Новиковим, вона тільки повторювала: «Урятуй Бог, тебе синок! Знай, тільки ти один у мене залишився. Служи чесно, але постарайся вижити!» Не знаємо , чиматеринська молитва зберігала його або Бог війни вирішив,що для їхньої сім’ї втрат уже через край, тільки щадила його доля. Не без втрат, звичайно, він вийшов з тої війни: контузило його, вибуховою хвилею в окопі накрило. Довго він у госпіталі лежав, цілих три місяці

Коли повернувся в Наслединку , аж наприкінці липня, побувавши зі своїм полком і в Польщі, і в Югославії, у матері на мить зайнялася маленька іскорка в очах. І із цього моменту він рідко бачив її сплячої, вона увесь час клопотала, намагаючись нагодувати сина получше.

А далі життя котилося як по добре написаному сценарії: женилися, діти пішли, а потім онуки - ніколи було оглянутися назад. Хотів новий будинок зрубати, так роздумав - і на його століття, і на століття дітей прадідівського будинку вистачить. Будь-яка річ у ньому знайома до дріб’язків. Всі б добре, тільки частенько тягне його присісти на ґаночок і життя свою у зворотну сторону перемотати. Чи серденько що пустує?

И утомився в цьому житті порядно, а пожити ще хочеться, начебто залишилося щось не землі недоробленим. І квапишся знайти цю справу, знаходиш, доробляєш, а подивишся - ні, не те! І так тримає тебе на землі щось

Раптом Іван Матвійович почув далеке: « Курлы…Курлы…»Він устав, удивляючись у небесну синь: « чи Журавлі що припозднились. Дивися-Ка, між останнім і передостаннім проміжок. Хіба запізнився хтось? Эх, до 9 Травня дожити б , знову зустрітися зі своїми друзями, згадати, пом’янути тих, кого немає…»

На початку травня на місцевому цвинтарі з’явилася ще одна нова могила. Шелестіли молодим листям дерева, на розкидистому клені, що у дворі в Івана Матвійовича, сталі з’являтися сережки. Численні родичі прийшли проводити в останню путь ветерана, плакали ,згадували його життя,і раптом у небі почули глухе : « Курлы! Курлы!»Журавлина зграя пролітала мимо, ніхто, крім старого ватажка, не помітив, що в їхньому клину прибуло. Новенького ніхто не знав, не знали, звідки він. Пролітаючи мимо будинку Івана Матвійовича, він лише на мінуту опустився нижче, а потім з голосним лементом піднявся й полетів за іншими

Хто знає, ким або чим стає душа людини в тім далекому житті: простим обеліском, польовою квіткою або гордим білим журавлем. Кожний вибирає свій шлях сам, і пройти його треба самому, пройти так, щоб «…не було болісно боляче за безцільно прожиті роки…» І, може бути, тоді в журавлиному клину з’явиться журавель, якого досі ніхто не бачив. Як знати, що нам приготувала доля

Учитель: Воровщикова Г.А.