За словами Чехова, «жахливо важко було писати «Трьох сестер»». Адже три героїні, кожна повинна бути на свій зразок, і всі три - генеральські дочки». Утворені, молоді, витончені, гарні жінки - «не три одиниці, а три третини трьох», одна душа, що прийняла «три форми» (И.Ф.Анненский). В «триєдності» героїнь - віртуозні труднощі побудови п’єси

Час дії - час життя сестер - показано Чеховим у розривах: в «клаптиках», «уривках», «випадках». Весняний полудень першого акту; зимові сутінки другого; літня ніч, осяяна відблисками бурхливі в місті пожежі; і знову день, але вже осінній, прощальний - у четвертій дії. Із цих фрагментів, обривків доль виникає внутрішня, безперервна в «підводному плині» п’єси «кантилена життя чеховських героїнь» (И.Н.Соловйова).

Сестрам дане гостре почуття плинності життя, що йде мимо або/і мнимо, що проживає «начорно». Мимо волі й бажання сестер вона складається «не так»: «Усе робиться не по^-нашому» (Ольга); «Це життя проклята, нестерпна», «невдале життя» (Маша); «Життя йде й ніколи не повернеться», «Ідеш від теперішнього прекрасного життя, ідеш усе далі й далі в якусь прірву» (Ирина). Плин життя сестри сприймають як «величезну інертну ріку» Немирович-Данченко), що несе особи, і мрії, і думки, і відчування в забуття, у зникаюче з пам’яті минуле: «Так і про нас не будуть пам’ятати. Забудуть».

Місце дії - будинок сестер Прозорових, облагороджене ними простір життя, повне любові, ніжності, щиросердечній близькості, надій, туги й нервового занепокоєння. Будинок виникає в п’єсі як простір культури, життя духу, як оазис людяності й «маси світла» серед «щиросердечної темряви» (порівн. будинок Турбиних в «Білій гвардії» М.А.Булгакова). Це простір крихко, проникне й беззахисно під напором торжествуючої в особі Наташи провінційної вульгарності

Розвиток дії в п’єсі пов’язане з поступовим збіднінням живої радості життя в сестер Прозорових, з наростанням відчуття прикрої неповноти буття й зі зростаючою спрагою розуміння змісту життя, що проживає ними,, - змісту, без якого для них неможливе щастя. Чеховська думка про право людини на щастя, про необхідність щастя в людському житті пронизує зображення життя сестер Прозорових.

Ольга - старша із сестер, що служить учителькою в гімназії, - живе з постійним почуттям утоми від життя: «Почуваю, як з мене виходять щодня по краплях сили й молодість». Вона духовний кістяк будинку. У ніч пожежі, «болісну ніч», коли О. здається, що вона «постаріла на десять років», вона приймає на себе нервові зриви, визнання, одкровення й пояснення сестер і брата

Вона чує, почуває, сприймає не тільки сказане ними, але й невисловлений внутрішній біль - підтримує, утішає, прощає. А в раді Ірині «виходити за барона» проривається і її невисловлена думка про заміжжя: «Адже заміж виходять не для любові, а тільки для того, щоб виконати свій борг». І в останній дії, коли полк іде з міста й сестри залишаються одні, вона словами підбадьорення й розради як би розсовує морок духовної порожнечі, що згущається: «Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще небагато, і ми довідаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо…» Всупереч торжествуючій, наочній, що розповзається вульгарності (сюсюкающая Наташа, що зсутулилася над коляскою Андрій, завжди задоволений Кулигин, «тара-pa бумбия» Чебутикина, якому давно «однаково») голос О. звучить тужним закликом: «Якби знати, якби знати…»

Маша - сама мовчазна із сестер. В 18 років вона вийшла заміж за вчителя гімназії, що представлявся їй «жахливо вченим, розумним і важливим». За свою помилку (чоловік виявився «самим добрим, але не самим розумним») М. розплачується пренаступним її почуттям порожнечі життя. Вона носить драму в собі, зберігаючи свою «відособленість» і «окремість». Живучи у високій нервовій напрузі, М. всі частіше піддається «мерлехлюндии», але не «кисне», а тільки «гнівається». Любов М. до Вершинину, виражена з відважною відкритістю й жагучою ніжністю, заповнила болісну для неї неповноту буття, змусила шукати сенс життя, віру: «Мені здається, людина повинен бути віруючої або повинен шукати віри, інакше життя його порожнє, порожня…». Беззаконний роман М. з одруженою людиною, батьком двох дівчинок, закінчується трагічно. Полк перекладають із міста, і Вершинин їде назавжди. Ридання М. - передчуття того, що життя знову стане «порожній»: безглуздої й безрадісної. Переборюючи її почуття, що охопило, щиросердечної самітності, М. змушує себе вірити в необхідність продовження життя. Уже саме життя стає для неї боргом стосовно себе самої: «Ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову». Її слова «Треба жити, треба жити» звучать в унісон з Ольгиними «Якби знати, якби знати…».

Ирина - молодша із сестер. Вона купається у хвилях любові й замилування. «Точно на вітрилах», її несе надія: «Покінчити всі тут і в Москву!» Її спрага життя харчується мрією про любов, про прояв своєї особистості в праці. По закінченні трьох років Ирина працює на телеграфі, утомлюючись від безрадісного існування, що отупляє: «Праця без поезії, без думок - це зовсім не те, про що я мріяла». Любові немає. А Москва - «сниться щоночі», і забувається, «як по-італійському вікно або от потовк».

В останньому акті И. - повзрослевшая, серйозна - вирішує «почати жити»: «вийти за барона», бути «вірною, покірною дружиною», працювати на цегельному заводі вчителькою. Коли дурна, безглузда загибель Тузенбаха на дуелі обриває й ці надії, И. уже не ридає, а «тихо плаче»: «Я знала, я знала…» і вторить сестрам: «Треба жити».

Втративши будинок і близьких, розставшись із ілюзіями й надіями, сестри Прозорови приходять до думки про необхідність продовження життя як про виконання морального боргу перед нею. Зміст їхнього життя просвічує крізь всі втрати - духовною стійкістю й протистоянням життєвої вульгарності