Чудеса народжуються не часто. Вони виникають не зненацька, а народжуються десь у глибинах людської душі, щоб в один день або рік з’явитися, виникнути посередині площі, глянувши на мир широко розкритими очами. От воно, чудо! Виросло таке «чудо» посередині міста Києва ще в XI сторіччі, але «росло» воно багато років у безмежній душі Сивоока з роману Павла Загребельного «Чудо». Чи був на землі цей Сивоок, цей художник, що, здається, зумів умістити самого себе у величне спорудження Софії Київської? Можливо, і не було його, можливо, тільки безсонні ночі й невимовна краса собору навіяли Павлу Загребельному цей дивний образ. Але повинен був бути якийсь майстер, Майстер з великої букви, що зумів передати в цьому храмі стрімкість років і духовна велич народу. Його ім’я десь загубилося у швидкому потоці імен, осіб і сторіч, зате дійшло до нас його художній твір - Софія Київська

Доля Сивоока не була легкої, як доля кожної талановитої людини. Живучи з дідом Рідному, він навчився ліпити язичеських богів. Але от відбулося хрещення, що ввірвалося в життя й послужило причиною смерті діда: «Радості нова віра не принесло, дала тільки занепад духу, сприймалася, як найтяжча, напевно, неволя». Нова віра дала поштовх для обрамлення книг і писання ікон. І це було першою сходинкою на нелегкому шляху до майстерності. Саме тоді ще маленький Сивоок учився розуміти природу, бачити навколишню красу, черпати силу в духовному багатстві людей. Він був теперішнім сином народу, що вчився в нього, а згодом віддав свою «науку» величному храму, влив у нього свою «народну» душу. Шлях до майстерності в Сивоока був не швидкий, і не легкий. Біля тридцяти років довелося йому блукати, щоб знайти себе, зрозуміти саме головне: «Тому що що є мистецтво? Це могутній голос народу, і тільки йому подвластни пісні, які пролунають, народившись у мені». Сивоок у язичеської Радогосте дивується навіть літаючій кольоровій каплиці. У цей же час Звенислава розкриває хлопчикові душу фарб, які можуть бути не тільки різнобарвними, а й з різним настроєм. Виявляється, що фарби дуже схожі на людей по характері: бувають вони веселі, чисті, довірливі, лагідні, сумні, крикливі, холодні, теплі…

Саме там, у Радогосте, починає Сивоок «зачаровувати з небуття новий мир», бачити у фарбі людини, його душу. У болгарському монастирі розцвітає його талант. І от початок народжуватися «чудо». Сивоок не хоче бути ні на кого схожим, не хоче підкорятися канонам церкви, адже він - син народу, що навчив його всьому, що знав сам. Черпає й зараз цей майстер фарби в природи, сподівається, що «зібравши всі фарби моря й неба, він виплесне їх на вознесенний над островом камінь, і камінь оживе, засяє, у нього вселиться душа, як у зелене дерево, відбудеться чудо, що не зміг зробити сам Всевишній у день утвору, - така сила художника». Сивоок мріє про велике «чуді», що стає по-справжньому його землі. Цей образ народився з далеких, але живих спогадів, з нової зустрічі із Дніпром і пущами. Сивооку здавалося, що він умирає одночасно з народженням собору, що той убирає в себе всі те краще, що було в художника в душі. Здавалося, що Софія Київська - «це частки його власного єства, начебто перевтілюється він у це спорудження, сам зникаючи непомітно, поступово, неминуче». Талановитий майстер загинув, але залишилося жити його утвір

Цей храм, його фрески вивчає професор, історик Гордій Отава. Цій справі він віддає все життя й навіть гине за Софію Київську, не даючи ворогам під час війни розграбувати художні цінності свого народу. Справа батька продовжує син - Борис Отава. Він не хоче ні на йоту відступити від того, що для батька стало справою всього життя, тому що розуміє: Софія Київська - це не простий пам’ятник - це пам’ятник величному українському народу, що пройшов крізь сторіччя, не втративши своєї духовної величі

«Чудо» — Софія Київська — об’єднала сторіччя: XI і XX. Це художній твір «ніколи не є на результаті й не переводиться», це вічне чудо. Воно буде стояти завжди серед Києва як пам’ять історії, як пам’ять культури, як пам’ять народу. І нехай невідомий теперішній творець цього чуда, нехай навічно втратилося його ім’я, він буде жити в серцях людей, яким він подарував, створив зі свого серця цю незрівнянну красу. Вона буде жити, як Сивоок - наш духовний нащадок і духовний предок!