Вибравши тему свого твору, я задумалася над тим, як же його почати. Не знаю чому, але мені було важкувато знайти перші слова для цього твору, так само, як було небагато страшно й цікаво, коли ми приступали до вивчення роману «Ідіот». Ці почуття я випробовувала тому, що це був Достоєвський, той самий Достоєвський, що визнаний усім миром. Його добутку, у тому числі роман «Ідіот», жадають від читача глибокого осмислення, співучасті. У романі «Ідіот» не суспільство, як ми вже звикли, судить героя, а герой - суспільство. У центрі роману не «справа» героя, не провина, а життєва суєта суне, що засмоктує в себе героя

Він мимоволі приймає знайомства, що нав’язуються йому, і події. Герой анітрошки не намагається підняти себе над людьми, навпроти, він сам уразливий. Але він виявляється вище як добра людина

В «Ідіоті» немає певного завершення подій. Князь Мишкін просто їде туди, звідки прибув, в «нейтральну» Швейцарію, знову в лікарню: мир не коштує його доброти, людей не переробиш. Якщо згадати класику світової літератури, то ми побачимо, що в князя Мишкіна були попередники: Дон-Кихот Сервантеса, Лицар Бєдний Пушкіна

Але для Достоєвського образ князя Мишкіна був, напевно, чимсь особливим. «Люблю я її жахливо», - писав він про ідею роману. У пошуках морального ідеалу Достоєвський зачарувався образом Христа й говорив, що ніяких доказів його істинності не потрібно: всі істини корисливі, плід суєтного людського розуму, а Христос просто потрібний людям як символ, як віра, інакше розсиплеться саме людство, загрузне в грі інтересів. Звичайно, знак рівності між Мишкіним і Христом умовний, адже Мишкін - звичайна людина. Але повна моральна чистота зближає князя Мишкіна Схристом.

И зовні Достоєвський їх зблизив: Усі права захищені й охороняються законом &copy 2001-2005 олсоч. ру Мишкін у віці Христа, блідий, із впалими щоками, з пегонькой, востренькой борідкою. Ока його більші, пильні. Вся манера поводження, розмови, всепрощаюча щиросердність його, величезна проникливість, позбавлена всякого користолюбства й егоїзму, сумирність при образах - все це накладає печатку ідеальності

Христос із дитинства вразив уяву Достоєвського. Після каторги його любов до нього зросла. В образі Христа Достоєвський бачив ідеал свого життя. Христос став силою мрії Достоєвського. І князь Мишкін - людин, що гранично наблизився до ідеалу Христа.

Задуманий зухвалий експеримент: як виглядає сучасний мир, якщо дивитися на нього з погляду Христової проповіді, такий бажаної для рятування від зла. Як ми знаємо, Мишкін лікувався у Швейцарії в закладі Шнейдера. Навколишні називали його ідіотом, і він не заперечував. По приїзду в Росію ця назва за ним збереглося. Але слово «ідіот» у цьому випадку означала просто «дивний» людина, ♦хворий» людина

У Швейцарії містив його далекий родич, хтось пан Павлищев. Швейцарія уведена, на мій погляд, отут не випадково: з її гірських вершин і зійшов Мишкін до людей. Бідність і хворобливість Мишкіна, коли й титул-те «князь» звучить якось недоречно, - знаки його духовної просвітленості, близькості до простих людей несуть у собі щось страждальницькому, родинне християнському ідеалу. І по російських народних повір’ях юродивий ближче до святості, а в Мишкіні вічно залишиться щось дитяче; так глаголет істина його вустами

Незважаючи на свою молодість, він зовсім позбавлений плотського початку, про це можна судити по тому, як розвертаються відносини його з Настасьей Пилипівною й Аглаєю. Його почуття до обох жінок зовсім не назвеш любов’ю чоловіка до жінки. Любов Мишкіна не приживається у світі користі, хоча й залишається ідеалом. Він уважає, що жалість, жаль - от перше, у чому бідує людина. Князь Мишкін попадає в складне плетіння подій

Він яблуко розбрату між Аглаєю й Настасьей Пилипівною. Кожна з жінок намагається по-своєму завоювати любов Мишкіна. Достоєвський не приховує, що його князь-христос заплутується в нескоримих життєвих протиріччях. Фінал його відносин з обома жінками сумний і трагичен.

Мишкін - втілення «християнської» любові. Але таку любов, любов-жалість, не розуміють, вона людям непридатна, занадто висока й незрозуміла. Напевно, тому й гине Настасья Пилипівна, тому й залишається нескінченно нещасної Аглая. Лев Миколайович Мишкін -дивна людина, що не вписується в загальноприйняті норми. Він усунутий від мирської суєти й намагається повести від її навколишніх, зробити їх чистіше й добріше.

Злопам’ятство, недовіра й злостивість людей здаються йому надуманий і непотрібними, князь не хоче визнати існування цих якостей у людях. «Позитивно прекрасний» герой Достоєвського допомагає людям пізнати себе й доброту, укладену в кожній людині, віддає їм частку своєї душі. Одночасно беззахисний і всесильний, лагідний, слабкий і обладающий величезною владою над людьми, князь Мишкін щиро хотів допомогти людям зберегти в собі людське… Але Мишкін-Христос явно й безнадійно заплутався в земних справах, мимоволі посіяв не добро, а зло. Його, як і Чацкого, нерозумне світло назвало божевільним

Убита душа князя, він увергнутий у невиліковну хворобу. «Доктор Шнейдер усе більше й більше супиться й качає головою, натякає на доконане ушкодження розумових органів». Дійсно, «рай - річ важка; рай на землі нелегко дістається».

Петербурзький мрійник князь Мишкін - втілення «невдалої ідеї християнства» на землі. Так що ж, мрія нездійсненна? Не запанує на землі царство ідеальне ніколи?

Навіщо цей заклик Достоєвського до милосердя, доброті, всепрощенню, чуйності до інших, якщо він сам показав нам трагічний результат долі князя Мишкіна? Чи не занадто велика ціна? Нам залишається тільки сподіватися, що жертва коштує мети: «Аще пшеничне зерно, падши в землю, умре, то принесе багато плода». Достоєвський затверджує «віру у відродження душі людини», славить «небесний купол совісті», прагнення до перемоги добра над злом, до пізнання вищого призначення на землі, говорить про «Бога в душі».