Тема поета й поезії хвилює всіх віршотворців, тому що людині необхідно зрозуміти, хто він, яке місце в суспільстві займає, яке його призначення. Тому у творчості А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова дана тема є однієї з ведучих. Для того щоб розглянути образи поета у двох великих російських класиків, потрібно спочатку довідатися, як вони визначають мета своєї творчості. Пушкіна пише у своєму вірші «Пісня про віщого Олега»: Волхви не бояться могутніх владик, А князівський дарунок їм не потрібний; Правдивий і вільний їхня віща мова И с волею небесною дружний. Таким чином, він показує читачеві те, що щирий поет завжди говорить правду й, крім того, подвластен тільки «веленью Божию». М. Ю. Лермонтов також говорить про дарування людині права бути поетом вищими силами для того, щоб «бог говорив його вустами»: З тих пор як вічний судія Мені дав всеведенья пророка…

Проголошувати я став любові И правди чисті ученья. Отже, можна сказати, що ці два росіяни класика мають загальне поняття про цінність і цілях поетичної творчості. Що стосується образа самого поета, його місця в суспільстві, те й тут спостерігається схожа думка Пушкіна й Лермонтова. Обоє вони вважають, що поет відрізняється від звичайних людей. Але ця несхожість робить його життя самотньої й тому важкої

Тема самітності поета у світі відбита в лірику обох письменників. Пушкіна у вірші «Поетові» призиває свого ліричного героя не обертати уваги на «суд дурня» і «сміх юрби холодної». Він чітко говорить про якості, необхідних поетові для того, щоб суспільство не зламало all so ch. ru 2001 2005 його: Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий. Автор з гіркотою розуміє, що єдиний спосіб залишитися собою й спробувати донести народу свої вірші - залишитися наодинці зі своїм дарунком і творити вільно від «безглуздого народу» і «рабів божевільних».

Ти цар: живи один. Дорогою вільної Йди, куди тягне тебе вільний розум, Удосконалюючи плоди улюблених дум, Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний. Лермонтов яскраво характеризує даний образ у своєму вірші «Поет». Тут він використовує символ-іносказання для порівняння поета із грізною зброєю

Кинджал, що колись «не по одним грудям провів… страшний слід // И не одну порвав кольчугу» тепер «іграшкою золотий… блищить на стіні // На жаль, безславний і нешкідливий!» Так само й поет, чий вірш «звучав, як дзвін на вежі вічової // У дні торжеств і беж народних» «своє втратив назначенье, // На злато промінявши ту владу, який світло // слухав у німому благоговенье». Ці два вірші Пушкіна й Лермонтова показують те, що й сучасники не розуміють і не цінують працю поета незважаючи на важливість проблем, освітлюваних ім. Необхідно відзначити, що обоє росіян класика називають віршотворця пророком

Про це сказано в їхніх добутках з однаковою назвою - «Пророк». У них як не можна більш яскраво виражені міркування Пушкіна й Лермонтова про те, хто ж такий поет і як оцінюється його праця суспільством. На основі цих двох віршів найкраще описувати образи поета-пророка в лірику двох великих класиків. Спершу звернемося до пушкінського варіанта. У ньому автор зображує перетворення людини в щось більше, ніж просто впоэта.

«Шестикрылый серафим» наділяє його «віщими зіницями», «жалом мудрих змій», замість серця поміщає йому в груди «угль, що палають вогнем». Але навіть тепер поет ще не стає тим, ким він повинен стати. Для цього йому потрібна мета, ідея, заради якої він живе. І ця мета дається йому понад - «дієсловом палити серця людей».

У своєму вірші Пушкін показує поета, що відрізняється від простого люду, показує очевидну його перевагу над всіма іншими. Ледве більш ніж через десять років Лермонтов пише свого «Пророка», своєрідне продовження пушкінського. Якщо в його попередника поет-пророк показаний у мінуту торжества, наділеного всіма потрібними якостями для проголошення істини, то в Лермонтова образ набагато більше трагичен. Автор говорить про те, що наділений божественним дарунком поет-пророк не зрозумілий людьми, відкинуть ними: Дивитеся ж, діти, на нього: Як він похмурий. І худий, і блідий!

Дивитеся, як він наг і бідний, Як нехтують всі його! Причому письменник звертає увагу читача на те, що не потрібний він тільки людям («Мені тварина покірна там земна; // і зірки слухають мене»). Незважаючи на те що й у Пушкіна згадується, що поет самотній і не зрозумілий у цьому світі, у Лермонтова таке протистояння доведене до абсолюту. Тому добутку останнього трагичнее по своєму сюжеті

Можливо, це пояснюється тим, що великі класики жили в різний час. Пушкіна є носієм оптимістичних декабристських ідей, а Лермонтов - дитя епохи розчарування, песимізму, реакції, що наступила в країні після придушення повстання декабристів. Існує ще одне розходження в сприйнятті образа поета-пророка двома письменниками, що досить яскраво показано віршем А. С. Пушкіна «Пам’ятник». Великий класик почуває, що без людей його творчості не буде

Йому дуже важливий народ, тому що це насамперед майбутній читач його віршів («И довго буду тим люб’язний я народу…» або «До нього не заросте народна стежка…»). Отже, незважаючи на те що сьогодні його добутки не сприймаються так, як хоче цього автор, Пушкін вірить, що в майбутньому вони обов’язково будуть оцінені по достоїнству: Слух про мене пройде по всій Русі великої, И назве мене всяк сущий у ній мова, И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикої Тунгус, і друг степів калмик. У Лермонтова ж інша точка зору на цей рахунок

Він пессимистично дивиться на майбутнє, що у його очах «иль порожньо, иль темно». Він не вірить у людей, у їхню здатність зрозуміти й оцінити працю щирого поета. У цьому полягає одне із самих більших розходжень образів поета-пророка Пушкіна й Лермонтова

Олександр Сергійович бачить світле майбутнє росіянці поезії. Але для того, щоб додержуватися власного призначення й розумінню свого довго перед народом і собою, майбутній поет повинен урахувати своєрідне наставляння, якимось є звертання до музи в останній строфі «Пам’ятника»: Веленью божию, про муза, будь слухняна, Образи не страшачись, не вимагаючи вінця; Хвалу й наклеп приемли равнодушно И не заперечуй дурня. На закінчення треба сказати, що незважаючи на схожість образів поета-пророка в лірику Пушкіна й Лермонтова, розходження досить помітні. Пушкінський поет гордий своїм призначенням, він вірить, що настане той день, коли його віршам удасться проникнути у свідомість і серця людей

Це робить образ величним, вселяє в нас оптимізм. У Лермонтова ж поет показаний під час його поразки перед людським нерозумінням, і майбутнього у творчості лермонтовского героя немає. Тому його образ явно більше трагичен і песимістичний. Звичайно, політична ситуація в країні не могла не відбитися на формуванні таких образів і тому багато в чому визначає розходження в зображенні поета-пророка Пушкіним і Лермонтовим