Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» - це теперішній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланта. Пісні Марусі звучать ще й дотепер, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про любов. Ці пісні кликали в бій, звучали біля ставка, зачаровували на вечірниці. Ці пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай - дитя любові, адже любов її батьків подібна до казки:
- Звела їхня доля, начебто в нагороду
- За те, що мали чистої душі
Не дивно, що в таких батьків, гарною, чуйних душею, народилася дівчина, що своєю вродою й співом, які йшли від самого серця, надихала на подвиги й на любов. І хоча загинув її батько Гордій Чурай у боях, ні мати, ні Маруся не зламалися. До самої смерті засіли в Марусином серці слова:
- - Як не буде,
- не скигли, доня, те велика ганьба
- Задушили сльози - не виходи на люди
- Болить душу - не показуй виду
Пройшли року, прийшла до Марусі любов. Полюбила вона Григорія так, що її «любов досягала неба». Була вірної й терплячої, щирої й безкорисливої. І складала пісні, які були схожі на її душу - ніжну й трепетну, тверду й незламну. З піснями цими йшли козаки битися із загарбниками:
- Перемоги наші, мучення й руїни
- Безсмертні будуть у неї словах
- Вона ж був як голос України,
- Що звучав у наших корогвах!
Доля ж не посміхалася їй: улюблений зрадив. І зрадив, здається, не тільки Марусю, а самого себе, тому що не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайного достоїнства й чудового співу. Григорій повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зілля й умерти. Але Марусю за це судять і прирікають на страту. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею: «Злочинниця, - а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й поклонився». Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямовану ніяким брудом, залишилася і її пісня, що летіла поперед свого автора, будила в людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають неї стратити, адже Маруся - теперішній голос України, щирий і дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Богдана Хмельницького, що скасовує обвинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:
- …її пісні - як перлина многоценная,
- Як чудовий скарб серед земних речей…
- Таку співачку покарати на горло,
- И це ж ні що, а пісню задушить!
- А пісню задушити не можна, та й не треба, тому що вона душу народу,
- Вона - голос народу, вона - талант народу,
- Вона - моральна краса народу
И звучить грізний голос, сповіщаючи: «За ті пісні, які вона становила, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив перед ворогом чола - не вистачало б місту Полтаві, щоб і вона ще страчена була!». Маруся залишилася жива, проте, умерло її серце. Тільки тоді, коли історія рідної України, що перебувала в жахливому стані, була перед очами - під час подорожі з дяком у Київ - співала ця дівчина. Своїм співом вона зачаровує дяка, що не може стримати подиву:
- Дисканти чув я, тенори, баси
- А ти співали. - душу всю проймає
- Бувають, може, і кращі голоси
- Але такого другого немає
Спів і пісні Марусі Чурай багато сторіч супроводжують життя українців. Ця дівчина ввійшла в безсмертя, завдяки своєму таланту, своєї непідкупної совісті, своїй моральній красі. Її безсмертний дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!
Збережи - » Образ Марусі Чурай романі Л. Костенко . З'явився готовий твір.