Тема любові стає центральної в ранній ліриці М. Ю. Лермонтова. Поет розкриває її своєрідно. Для Лермонтова любов пов’язана зі зрадою, наклепом, навіть злістю. Його ліричний герой безумно самотній, він відчужений від миру, від світського суспільства. Цій людині здається, що він може знайти гармонію, якщо знайде улюблену, «рідну душу». На жаль! Не така кохана героя

Замість щастя вона заподіює йому безліч страждань і болю. От що читаємо ми, наприклад, у вірші «Я не принижуся перед тобою»: … Иль жінок поважати можливо, Коли мені ангел змінив?

Я був готовий на смерть і борошно И цілий мир на битву кликати Щоб твою младую руку - Безумець! - зайвий раз потиснути! Не знав підступну зраду, Тобі я душу віддавав; Такої душі ти знала ль ціну? Ти знала - я тебе не знав!

Герой жорстоко обдурять. У відповідь на свою гарячу, щиру любов він одержав зрадництво. Кохана, прекрасна, як ангел, виявилося підступною изменщицей. І в лірику Лермонтова багато жіночих образів, подібних їй. От що пише поет до «Н. И.»: Я не гідний може бути, Твоєї любові: не мені судити; Але ти обманом нагородила Мої надії й мрії, И я завжди скажу, що ти Несправедливо надійшла

Ця ошуканка не настільки підступна. Лише часто новим впечатленьям Душу довіряється твоя. говорить про кохану герой

Якщо жінка в поезії Лермонтова не легковірна й не підступна, то вона байдужа й холодна. Про такий пише поет в «Сонеті»: Я знаю, ти любов мою не нехтуєш; Але холодно її молінням слухаєш; Так мармуровий кумир на березі морському Коштує, у ніг його хвиля кипить, клекоче, А він, байдужим виконаний божеством, Не внемлет, хоч її відштовхувати не хоче. Чому ж кохана героя так негарна? Я думаю, головна провина тут лежить на світському суспільстві

Це воно псує вдачі, спустошує душу. Не випадково поет вопрошает у вірші «Як промінь зорі, як троянди Леля…»: Але світло чого не знищить? Кохана в цьому добутку ідеальний, у неї маса достоїнств: Як промінь зорі, як троянди Леля, Прекрасний колір її ланіт, Як у мадонни Рафаеля Її молчанье говорить

Інверсії, висока лексика, вишукані порівняння в цьому вірші створюють величний образ героїні. У той же час дуже приємна її природність, що цікаво сполучається з особливою жіночою таємничістю, що так невідхильно притягає чоловіків. Герой бажав би коханій щастя, але немає: воно не живе в цьому суспільстві, тут у нього лише грають, як, втім, і в любов, і в усі інші почуття. Нещасний романтик біжить із такої обстановки в мир своєї мрії або ввоспоминания.

Досконалістю є його перша любов, що він ніколи не забуде: И діву дивовижну любив я, як любити Не міг ще з тих пор, не стану, може бути Перед чим схиляється ліричний герой? Адже він розуміє, що «діва дивовижна» усього лише образ, створений його уявою, далека від реальності. Так, це так, але без подібних мрій немає життя. Що тоді залишається? Порожнеча?

Краще вуж бути мрійником, чим циніком. Поступове світовідчування поета міняється, він починає по-іншому ставитися до любові. І образ коханої в його лірику стає іншим, більше світлим. Тепер абсолютно все зачаровує героя в дівчині: голос «дзвінкого й ласкавий», ока «лазурно глибокі», а головне простота й відкритість, сердечність

От так закоханий реагує на ці якості: И якось весело, И хочеться плакати, И так на шию би Тобі я кинувся. В інший улюбленої більше величавості, але вона також щира, чиста душою. Тому й чудова її пісня: Вона співає - і твір з оллсоч © 2005 звуки тануть, Як поцілунки на вустах, Дивиться - і небеса грають У її божественних очах; чи Йде - всі її движенья, Иль мовить слово - всі риси Так повні почуття, выраженья, Так повні чудової простоти

Поет оспівує прекрасних жінок, яким також, як і йому, далекі «світські ланцюги» і «блиск стомлюючий балу», які природні навіть «серед крижаного, серед нещадного світла». От так він характеризує М. А. Щербатову: Як ночі Украйны, У мерехтінні зірок незахідних, Виконані таємниці Слова її вуст ароматних Прозорі й сині, Як небо тих країн, її вічка, Як вітер пустелі, И ніжать і палять її пещення. Ця жінка залучає поета глибиною своїх почуттів, умінням по-справжньому вірити, сподіватися, любити: Від зухвалого погляду В ній страсті не спалахнуть пожежею, Полюбить не швидко, Зате не розлюбить вуж даром. Ліричний герой розвивається разом савтором.

Він стає більше досвідчена й мудрим, і ця якості допомагають йому вибирати більше гідних коханих, хоча як і раніше зрозуміти жіночу суть цій людині складно. Про суперечливість улюбленої розповідає вірш «До портрета»: Таїть молоде чоло З волі - і радість і горе. В очах - як на небі світло, У душі її темно, як у море! Те істиною душить у ній всі, Те все в ній удавано й ложно! Зрозуміти неможливо неї, Зате не любити неможливо.

Еволюція образа коханій у лірику Лермонтова свідчить про розвиток особистості поета, а також про те, що жіноча душа - це вічна таємниця, і чоловік завжди буде прагнути неї осягти