Існує версія, що Островський писав «Грозу», будучи закоханим у замужню акторку Малого театру Любу Косицкую. Саме для неї він писав свою Катерину, саме вона її й зіграла. Однак акторка не відповіла на полум’яну любов письменника вона любила іншого, котрий пізніше довів неї до вбогості й ранньої смерті. Але тоді, в 1859м, Любов Павлівна грала немов свою долю, жила зрозумілими їй почуттями, створивши образ юної зворушливої Катерини, що скорив навіть самого імператора

Катерина росла в заможному купецькому будинку легко, безтурботно, радісно. Розповідаючи Варварі про своє життя до заміжжя, воно говорить:

«Я жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі. Маменька в мені душі не сподівалася, наряджала мене, як ляльку, працювати не примушувала, що хочу, бувало, то й роблю». Виховуючись у гарній сім’ї, вона придбала й зберегла всі прекрасні риси російського характеру. Це чиста, відкрита душа, що не вміє брехати. «Обманиватьто я не вмію; скритьто нічого не можу», говорить вона Варварі

А жити в сім’ї чоловіка, не вміючи причинятися, неможливо. Основний конфлікт у Катерини зі свекрухою Кабанихой, що усіх у будинку тримає в страху. Філософія Кабанихи лякати й принижувати. Дочка її Варвара й син Тихін пристосувалися до такого життя, створюючи видимість слухняності, але відводили душу на стороні аби тільки «шито так крито була» (Варвара гуляючи по ночах, а Тихін напиваючись і ведучи розгульний спосіб життя, вирвавшись із будинку).

Катерина ж, тиха, що не втручається в домашні справи, лякає Кабаниху. Чим же Своєю чистотою, гарячою, щирою душею, що не терпить фальші. Так, Катерина не причиняється, що шанує звичаї, які не приймає душею: не стала вити після від’їзду чоловіка, як хотіла свекруха

Та й про свою любов до Бориса зізналася відразу спочатку Варварі, а після приїзду чоловіка і йому, і свекрухи. Глибина, сила й пристрасність її натури проявляються в її словах, що якщо життя тут їй обридне, то не удержати неї нічим або у вікно кинеться, або у Волзі утопиться. І мрії в неї «дивні», незрозумілі для місцевих обивателів: «Отчого люди не літають так, як птаха», і сни казкові: «сняться мені або храми золоті, або сади якісь незвичайні, і всі співають невидимі голоси»

А яку сміливість, силу волі треба було мати замужній жінці, щоб зізнатися в любові Борисові, вклавши в нього все своє бажання волі, щастя. Саме ці якості Катерини й вступають у конфлікт із миром Марфи Кабановой, для якої сліпе поклоніння традиціям старовини не щиросердечна потреба, а єдиний шанс зберегти свою владу. Навіть до релігії в них різне відношення: у Катерини це природне почуття («до смерті любила в церкву ходити! Точно, бувало, я в рай увійду»), а в Кабанихи святенництво, формальність (швидко переходить від думок про бога до життєвих справ).

Катерина краща, але всетаки частина патріархального ладу їй властивий релігійний страх (боїться грози як кари за гріх). Саме гроза й страх кари господньої, так ще почуття провини перед чоловіком спонукали її привселюдно зізнатися у своєму гріху

Вона біжить із ненависного будинку, де чоловік жалує її, але б’є (тому що так треба); шукає Бориса для захисту, сподіваючись рятуйте! але знаходить тільки співчуття й безсилля коханої людини. Борис слабшав, безвладний. «Эх, каби сила!»тільки й міг сказати він. Катерина залишається одна й кидається з обриву, не бажаючи жити в цьому страшному світі. Я вважаю, що цей учинок не від слабості, а від сили її характеру

Протест Катерини сильніше протесту Кулигина, що залежить від «сильних миру цього», а тому далі словесних міркувань не йде

Образ Катерини кличе до волі, духовному розкріпаченню. За словами Добролюбова «Вона рветься до нового життя, хоча б їй довелося вмерти в цьому пориві» Її порив, загибель не зрячи: адже пішла Варвара з будинку, збунтувався Тихін, валить мир Кабанихи (втративши авторитет, їй залишається тільки піти в монастир). Недарма п’єсу забороняли до постановки, углядев у ній «завуальований заклик до збурювання». Обивателі не пускали на п’єсу своїх дочок

Для нас же образ Катерини це вигляд прекрасної російської, чистої, світлої душі. Це те, що спонукує нас боротися з «темними» силами самодурства, неуцтва, хамства, пристосовництва, які є й по цей день

У трагедії Островського були широко поставлені проблеми моральності. На прикладі провінційного міста Калинова він показав вдачі, що панують там. Він зобразив жорстокість людей, що живуть по старинці, по, і розгульність молодого покоління. Всі персонажі трагедії групуються на дві частини. Ті, хто вважають, що можна одержати прощення за будь-який гріх, якщо потім покаятися, а інша частина вважає, що за гріхом треба покарання й немає від нього порятунку. Тут виникає одна з найважливіших проблем людини в цілому й зокрема. Покаяння як проблема з’явилося дуже давно. Тоді, коли людина повірила в те, що є вища сила, і убоялся неї. Він став намагатися поводитися так, щоб умилостивити своїм поводженням Бога

Люди поступово виробляли способи умилостивления Бога через певні дії або вчинки. Всі порушення цього кодексу вважалися неугодними Богу гріхом. Спочатку люди просто приносили жертви богам, ділячись із ними тим, що мали. Апогеєм цих відносин стає людське жертвопринесення. На противагу цьому виникають релігії монотеїстичні, тобто признающие одного бога. Ці релігії відмовилися від жертвопринесення й створили кодекси, що визначають норми поводження людини. Ці кодекси стали святинями, тому що вважається, що вони написані силами богів. Прикладами таких книг є Біблія християн і Коран мусульман. Порушення усних або письмових норм є гріхом і повинне карати. Якщо спочатку людина боялася бути вбитим на місці, то після він починає боятися за своє загробне життя. Людина починає турбуватися про те, куди потрапить його душу після смерті: у вічне блаженство або у вічне страждання. У блаженні місця можна було потрапити за праведне поводження, тобто дотримання норм, а грішники попадають туди, де будуть вічно страждати

Тутто й виникає покаяння, тому що рідка людина могла прожити, не роблячи гріхів, і перекреслити своє життя изза декількох гріхів було страшно для всіх. Тому з’являється можливість урятуватися від покарання, вимоливши в бога прощення. Таким чином, будь-яка людина, навіть останній грішник, одержує надію на порятунок, якщо покається. У проблема покаяння є найбільше гостро поставленою. Головна героїня трагедії Катерина перебуває в страшних борошнах совісті. Вона рветься між законним чоловіком і Борисом, праведним життям і падінням. Вона не може заборонити собі любити Бориса, але вона сама себе стратить у душі, уважаючи, що цим вона відкидає Бога, тому що чоловік для дружини це як Бог для церкви. Тому, змінюючи чоловікові, вона віддає Бога, а виходить, втрачає всяку можливість порятунку. Цей гріх вона вважає непрощенним і тому заперечує для себе можливість покаяння. Катерина дуже набожна жінка, з дитинства вона звикла молитися Богу й навіть бачила ангелів, от чому її мучення настільки сильні. Ці страждання доводять її до того, що вона, побоюючись кари Божої, що персоніфікується у вигляді грози, кидається в ноги чоловікові й зізнається йому у всьому, віддаючи своє життя в його руки. На це визнання люди реагують по-різному, виявляючи своє відношення до можливості покаяння. Кабанова пропонує зарити її в землю живцем, тобто вважає, що немає можливості її простити. Тихін же, навпаки, прощає Катерину, тобто вірить у те, що вона одержить прощення від Бога. Катерина вірить у покаяння, тому що побоюється, що вмре раптово не тому, що життя її перерветься, а тому, що боїться стати перед Богом не покаявшейся, з усіма своїми гріхами

Відношення людей до можливості покаяння проявляється під час грози. Гроза персоніфікує собою гнів Божий, і тому люди побачивши грози намагаються її уникнути. Деякі поводяться поособенному. Наприклад, Кулигин хоче побудувати громовідводи й урятувати від грози людей, тому він уважає, що люди можуть урятуватися від кари Божої, якщо покаються, тоді гнів Божий зникне через покаяння, як блискавки йдуть у землю через громовідвід. Дикої ж уважає, що від гніву Божого не можна вкритися, тобто він не вірить у можливість покаяння. Хоча треба помітити, що він може каятися, тому що кидається в ноги до мужика й просить прощення в нього за те, що вилаяв. Борошна совісті доводять Катерину до того, що вона починає думати про самогубство. Самогубство в християнстві є одним із самих тяжких гріхів. Людина немов відкидав Бога, тому в самогубців не бути надії на порятунок

Pages: 1 2