Розчарувавшись у балакучих ораторах опозиції, Гейне не розчарувався в народі. Він уважає, що тепер взагалі «минув той період світової історії, коли треба всім височіли діяння окремих особистостей. Самі народи, партії, маси - герої нового часу».

П’ятого червня 1832 року незадоволені маси знову виступили на вулиці Парижа, борючись під гаслом республіки, і «краща кров Франції» пролилася в монастиря Сен-Мерри. Ці «республіканці - герої монастиря Сен-Мерри, люди, які в той час (1830- 1836 р.) дійсно були представниками парод-пих мас», викликають у Гейне слова, виконані найбільшого пафосу. «Я не республіканець», - викликує він, і, однак: «я зволів би, щоб я й всі мої помірні друзі вмерли замість цих республіканців».

Захоплюючись французьким народом і його історією, Гейне в передмові до «Французьких справ» жагуче обрушується на німецькі порядки й особливо на німецьке дворянство. Незважаючи на езопівську мову цієї передмови, у Німеччині його порахували занадто різким. («Боже мій! Що ж це буде, якщо я дам волю моєму серцю й висловлюся повним голосом, скинувши із себе всякі пута!» - викликує Гейне із цього приводу.) На докори в недоліку патріотичного почуття стосовно Німеччини Гейне відповідає, що йому милею патріотизм французів, невіддільний від любові до волі й прогресу, чим казенний патріотизм, що насаджувався в Німеччині реакціонерами. У боротьбі із цим офіційним патріотизмом Гейне заявляє, що тепер у Європі взагалі немає більше націй, а є лише дві партії: аристократія й демократія. Захист французьких демократичних ідеалів був у Гейне вираженням також і самої справжньої любові до своїй «бідній, нещасній батьківщині», до народу, «який винайшов порох і книгодрукування й дав «Критикові чистого розуму». У тих німецьких областях, які зазнали впливу від визвольний наполеонівських, народ ставився до визвольних ідеалів французького народу так само, як і Гейне. Не випадково якийсь заможний німецький селянин назвав свого сина Наполеоном і заповів нащадкам називати старшого сина кожного покоління цим багатозначним ім’ям. «.. .Захопленість Гейне стосовно французів і навіть його бонапартизм, - писав в 80-х роках енгельс, - були тільки відгомоном загального настрою народних мас на левом бережу Рейну».

Німеччина й Франція того часу персоніфікували для Гейне минуле й майбутнє Європи. Вибір між минулим і майбутнім, між феодалізмом і капіталізмом був не так простий для Гейне. У Франції перед ним наочно розкривалися згубні властивості капіталізму. Ми бачили, якій різкій критиці піддається в Гейне не тільки варта у влади фінансова буржуазія, але й «вся опозиція з її звітами виборцям, з її депутаціями, добродії Одилон Барро, Лафитт і Араго» та інші представники «негероїчного» періоду в історії буржуазного суспільства. Буржуазна республіка в тім виді, як вона здійснилася, наприклад, в Америці, не залучає Гейне, і він застерігає Францію від того, щоб перейняти «монотонність, безбарвність і міщанство американського життя». І коли Гейне міркує про немальовничість і прозаїчність сучасних костюмів, відчувається: він розуміє щось набагато більше важливе й істотне - що розвиток капіталізму несприятливо для розвитку мистецтва

Звідси елегійні подихи Гейне про минуле. Він називає себе «роялістом по вродженій схильності»; йому подобається, коли, у наслідування епосі реставрації, дами з’являються на балах з напудреними волоссями; він дорікає Кромвеля за те, що після його перемоги життя Англії «стала сіркою й безбарвної й поезія в жаху бігла із країни, де колись вона марнувала свої самі радісні фарби». І навіть про Робеспьере Гейне зауважує, що він, «бути може, ненавидів усякого, хто був дотепний і любив посміятися».

В 40-х роках, оцінивши значення робочого руху - чартистів і силезских ткачів - і зустрівшись із Марксом, Гейне зрозумів, що порятунок від недоліків капіталізму полягає не у феодальному минулому, а в пролетарському майбутньому (правда, і тоді скептичне відношення до доль мистецтва його не покинуло). Але в роки, коли писалися статті про Францію, Гейне не міг ще зрозуміти значення робочого руху. Він, щоправда, відзначає серед героїв повстання 1832 року «декількох робітників, у яких під грубими куртками билися дуже шляхетні серця», але перший самостійний виступ лионских ткачів в 1831 році Гейне називає просто безладдями, а революціонер-робітник, зображений на картині Делакруа «Воля на барикадах», здається Гейне бруднуватим не тільки зовні, але й внутрішньо: «Зізнаюся, маленький купідон-сажотрус, що коштує біля вуличної Венери, тримаючи по пістолеті в кожної руці, забрудни, може бути, не тільки сажею». Для Гейне це поки ще тільки «набрід», хоча й облагроженнии «великою думкою», що «розбудила заснуле почуття власного достоїнства».

Чудово, однак, що в роки, коли робочий рух було ще в пелюшках, а його майбутньому вождеві було не більше чотирнадцяти років, Гейне, як передовий представник радикальної демократії того часу, зміг уже настільки багато зрозуміти й так блискуче висловити