Ця трагедія сталась одинадцятого квітня 1979 року. Сорок шостий кілометр траси Київ-Мінськ: Леонід Биков повертався з дачі на своїй білій «Волзі»… Далі — тиша. Тридцять років минуло відтоді. Однак ім’я Бикова не зникло в тиші забуття. Його пам’ятають, люблять, шанують.

Биков прийшов у радянський кінематограф у найсприятливіший період — час «відлиги». Фільми, у яких знімався Леонід Биков у другій половині п’ятдесятих років минулого століття, починаючи з першої головної ролі в кінострічці «Максим Перепелиця», зажили надзвичайної популярності. Власне, усі картини, де знімався Биков, і нині не зникли у вирі часу саме завдяки його акторській грі. Образи, ним створені, не застаріли, не стали нецікавими. Зрозумілим є секрет його популярності: сьогодні його герої так само, як і раніше, приваблюють гуманізмом, щирими, живими й неповторними характерами.

Своєрідність Бикова особливо помітна, коли йдеться про його комедійний талант. Відмінність між комедіями з його участю та нинішніми приголомшлива. Скажімо, пропонований «гумор» творять за допомогою масок, нещирості, награності. У другій половині 1950-х років талант природних носіїв гумору цінувався на вагу золота. Тодішній європейський контекст комедійного жанру надзвичайно цікавий і різноманітний: фактично в кожній країні був свій улюблений комік.

Українці ж, для яких лихоліття аж надто затягнулося в історичному часі, здавалося, мали б розучитися сміятися. На щастя, почуття гумору, здатність ударити лихом об землю, посміятись і над ворогами, і над собою, лікувати душу жартами є вродженими рисами нашого народу. Слова Леоніда Бикова про те, що душа народу усміхнена, навіть коли їй боляче, абсолютно відповідають дійсності.

У Бикова не було потреби вдягати маску, його обличчя надзвичайно виразне й легко запам’ятовувалося. У різноманітних ситуаціях фільмів він залишався самим собою і водночас був іншим — персонажем стрічки. І оскільки це було цікаво й захоплююче, виникав магнетизм, приворожлива сила, природу якої навіть важко пояснити. Леонід Биков ніколи не повторювався — не хотів обмежувати себе якимсь амплуа.

Він мав надзвичайний талант — жити життям своїх персонажів. Биков віддавав фільмам усього себе. Навіть події з життя, імена близьких йому людей гармонійно вплітались у сюжетну канву його творів.

…У його товаристві затишно, як буває затишно в аурі хорошої людини. Фільми митця хочеться дивитися знову й знову. Така собі терапія душі. Можна уявити, як добре почувалися поруч із Виковим ті, кому випало з ним працювати…

Щороку одинадцятого квітня на могилі Леоніда Бикова на Байковому кладовищі з’являються квіти. їх приносять усі, для кого він творив своє неповторне кіно, усі, хто вдячний йому за це. Він освітлював своїм талантом реальне життя й творив власний світ на екрані, тим самим відкриваючи себе світові.

400 слів За Л. Брюховецькою