Як яблуко на блюді… У нас Земля одна. Не квапитеся, люди, Усе вишкребти до дна. М. Дудин Людина й Земля - одна з найбільш древніх і вічних проблем у літературі. Від перших поетичних проблисків печерного мешканця, від всесвітньо відомих древніх епічних добутків і міфічних заклинань до сучасної філософської епопеї й пейзажної лірики тягнеться міцна й стійка нитка художнього пізнання людиною навколишнього світу й свого місця в ньому. Осмислення цього миру й суспільних зв’язків людей, поглиблення в природу й у внутрішній мир особистості протікало завжди нерозривно й одночасно. Тому не випадково настільки нескориме прагнення розкрити таємницю взаємини природи й людини

И тому письменники знову й знову звертаються до цієї проблеми. Чингиз Айтматов. Роман «Плаха». Своєю незвичайністю він змусив відразу звернути на себе увага

«Плаха» - роман про катастрофу всіх людських початків, про жорстокість людини стосовно скореній їм природі. Страшна картина нещасть з’являється перед читачем зі сторінок цього добутку, здається, «що все летить у тартарары, падає у вогненну прірву». Коли я читала роман, мене не залишало почуття страху за майбутнє нашої Землі, за природу, що так нелюдяно й, саме головне, бездушно знищують люди. Вовки Акбара й Ташчайнар випадково попадають в облаву. І ця випадкова облава стає початком трагічних подій

З нескінченною любов’ю оповідає Чингиз Айтматов про неповторну красу природи Моюнкум-Ской степу: «И не видно було ні кінця, ні краю цієї землі. Сонце в небі, пустельні гори, повна тиша…» Але, до сожаленью, краса й рівновага природи зневажаються людиною, що відкрила й покорили неї. І в цьому трагедія не тільки природи, але насамперед самої людини. Не випадково вовчиці Ак-Барі здається, що «скрізь запанував хаос, і саме сонце, що беззвучно палає над головою, теж гнано разом з ними в цій скаженій облаві», у якій гинуть і звірі, і люди: Авдий, Базарбай, син Бостона Кенджеш… Тяжке почуття залишається після прочитання цього роману, хочеться крикнути: «Людина!

Коли ж ти зрозумієш, що за всі створені тобою злодіяння розплачуватися прийде тільки тобі?» Тривога за долю Землі, за її майбутнє звучить і в повісті В. Астафьева « Цар-Риба». Головна думка цього добутку, по-моєму, виражена в підсумковому міркуванні автора: «Перемінилася моя рідна Сибір, і все перемінилося

Все тече, усе змінюється! Так було. Так є. Так буде. Усьому година й час усякої речі під небом…

Так що ж я шукаю? Отчого мучуся? Чому? Навіщо? Немає мені відповіді».

Дзвін тривоги. Він не дозволяє авторові залишатися лише безпристрасним свідком що відбувається. Його оповідання є свідченням очевидця й учасника, що у справах і прагненнях, у боротьбі й працях, до країв дні, що наповнює, знаходить знання й віру, право відповідально судити про те, що відбувається навколо.

Як живі встають перед нами жителі енисейских місць. Ми бачимо, як браконьєр Игнатьич, самий щасливий з тамтешніх рибалок, студеною осінньою ніччю перевіряли самолови. Раптом на одному «кінці» він виявив небувалого по величині осетра. Після стомлюючої й довгої боротьби Игнатьич підводить осетра до борта, і от, коли він намагається перекинути рибину в човен, що рвонувся щосили осетер збиває ловця, захоплює за собою у воду. У воді збожеволіла від болю риба б’ється, саджає в себе й у ловця незліченні гачки самолова й, змучившись остаточно, раптом наближається до Игнатьичу, тиснеться до людини «товстим і ніжним черевом

Щось жіноче було в цій дбайливості, у бажанні зігріти, зберегти в собі занароджене життя». Игнатьич свавільний і твердий, неприборканість і дика сила просвічують у звичках і словах, у грубому деспотизмі й у браконьєрському рвацтві на ріці. Тепер же, у смертельну мінуту, коли «зав’язаний» з пораненим осетром, уже прощаючись із білим світлом, Игнатьич згадав, як він, що терзається запізнілим каяттям, просив у Глаши прощення

Незмивна ганьба наруги над жінкою, злочинно браконьєрське хижацтво на природі. Авторський голос як би виносить вирок: «От і прийми заслужену кару перед ликом священної природи». Заслуговує осуду й Гога Герцев. Тільки егоїзм, хижацтво, потребительство, міщанська неприборканість визначають характер Гоги. Ці люди вчиняють злочин проти природи

Людина, що зробив злочин проти природи - самий жорстокий злочин, заслуговує жорстокої кари. Людина - частина природи. Ніколи слабкий і беззахисний, зі століттями він проходить труднейший шлях еволюції, стаючи усе сильніше.

И зникають із особи Землі лісу, порожніють надра, а ріки течуть назад. Але проти кого в остаточному підсумку обертаються «досягнення прогресу»? Не проти чи самої людини? Валентин Распутін

«Прощання із Запеклої». Про різне відношення людини до Землі пише автор. Про дбайливе відношення до Землі-Батьківщині й про споживче відношення кземле-территории.

Долі маленького тайгового сільця присвячує свою повість письменник, що призиває задуматися над вічними, але проблемами, що встали з особливою гостротою. Тече життя, час… Масштаби нових будівництв, величезні технічні задуми - все це безпосередньо торкнулося маленького куточка тайги: при будівництві ГЕС Матера підлягає затопленню. Так, ГЕС створюється для блага, в ім’я людей

Ну а жителі острова? Як відіб’ється на них це благо? На них, що втратили рідні будинки, рідні могили - усе, що становило невід’ємну частину їхнього життя. Героїня повести Дар’я засмучується, дивлячись на всіх, хто бездушно ставиться до людської душі, до пам’яті предків

Як знедолений і жалюгідна людина, якщо відречеться від цінностей! Людина повною мірою тільки тоді людин, коли він усвідомлює себе малою часткою минулого, сьогодення, майбутнього всього людства. Людина з відключеним минулим небезпечна не тільки для інших, але й для самого себе

Хто ми на цій Землі - хазяї або тимчасові постояльці, що живуть за принципом: «Після нас хоч потоп»? Найстрашніше, що цього «після» може й не бути. Мир починається Счеловека.

З кожного. З тебе, з його, з мене! «Не можна допустити, щоб люди направляли на своє власне знищення ті сили природи, які вони зуміли відкрити й скорити». У цих словах Ф. Жоліо-Кюрі укладена глибока морально-філософська проблема, змістом якої є взаимоотношение людини й природи

«Жити відповідно до природи!» - цей девіз був відомий і в далекій давнині як на Заході, так і на Сході. Але із древніх часів відомо й протилежне за змістом вимога: людина із природної, дикої істоти повинен перетворитися вкультурного.

Обидві ідеї містять у собі частку істини. allsoch. ru 2001-2005 Зміст і призначення людського життя не можуть бути знайдені поза зв’язком із природою. Духовно-моральний стан людини виражається у всім, у всіх його діях, воно запам’ятовується в навколишньої нього дійсності

Погроза екологічної катастрофи спонукує переглянути відношення сучасної цивілізації до природи, рішуче змінити відношення людини до природи. Нове відношення до природи повинне народитися не з одного тільки прагнення вижити, а із прагнення людини до справжнього життя. Дзвін тривоги звучить у наших серцях, тривоги за наше майбутнє, за майбутнє наших дітей, за майбутнє нашої планети, за нашу єдину Землю

Щоб себе й мир урятувати, Нам потрібно, не втрачаючи роки, Забути всі культи И ввести Непогрішний Культ природи

Збережи - » «Не можна допустити, щоб люди направляли . З'явився готовий твір.