Герберт Спенсер ( 1820-1903) - англійський філософ і соціолог, один з родоначальників позитивізму, засновник "органічної" школи в соціології.

Спочатку кілька слів про позитивізм. Позитивізм ратує за конкретні наукові дослідження, але затверджує непізнавану сутність явищ. Властиво, філософська позиція стверджуюча прихованість ноуменів для суб’єкта, що пізнає, називається феноменологизмом. Позитивізм же припускає реальність досвідчених даних і можливість дослідника впливати на хід подій, заявляючи істинність лише позитивних формулювань. Інакше кажучи, негативна відповідь про істинність якої-небудь моделі, отримана в досвіді, - для позитивіста не відповідь. Постановка досвіду повинна припускати розумні висновки щодо моделі при будь-якому результаті подій.

Позитивізм Спенсера - агностицизм і феноменологизм у питаннях філософії світогляду плюс стихійно матеріалістичний підхід до наук. От, наприклад як Спенсер порушує питання про співвідношення релігії й науки. Основний постулат тут: "знання не може монополізувати свідомість" - пише він у своїх "Основних Початках" про підстави широкого поширення вірувань. Про науку Спенсер говорить так: "наука - вищий розвиток суспільного знання; безглуздість забобону спрямованого проти її в тім, що, відкидаючи науку, можна відкинути з нею й все знання". Не можна сказати, де кінчаються вказівки здорового глузду й починаються узагальнення науки. Практика - переконливе свідчення її істинності. Якщо ж і релігія, і наука мають підстави в дійсному положенні речей, то між ними повинне існувати основна згода. Найбільш відвернена істина в релігії й така в науці повинні бути тим, у чому обидві сторони згодні. Це є кінцевий факт нашого пізнання.

Головна установка філософії - примирити віру й знання на ґрунті агностицизму. Визнання неможливості відповіді на основне питання буття ні з боку науки, ні з боку релігії примиряє їх. В остаточному підсумку пізнання вичерпується феноменологією. На думку Спенсера, сфера пізнаваного - прояв невідомої абсолютної сили, тому найбільш загальні істини з області загальної філософії, повинні формулюватися в поняттях речовини, енергії, руху, сили. Таким чином, ми підійшли до головного для філософії Спенсера питанню про еволюціонізм, його місці в теорії систем і в спенсеровской "органічної теорії суспільства".

Звертаючись до викладу філософії Спенсера Г. Коллинзом, далі ми будемо дотримуватися послідовного розгляду постулатів Спенсера про еволюцію, у тім або іншому ступені оформляющихся в закінчені ідеї.

1. "Усюди, у загальному й частці, перерозподіляється матерія й рух. "

2. "Цей перерозподіл - еволюція, коли переважають інтеграція матерії й розсіювання руху; - розкладання, коли - поглинання руху й дезінтеграція матерії. " Те, що Спенсер тут називає еволюцією близько до поняття самоорганізації в сучасній фізиці й біології. Мова йде про еволюцію окремо взятої системи, або виділеної підсистеми (якщо ставити акцент на слові виділеної, як у цьому випадку доктрина методу може визначати висновки - занадто очевидно) , а не про ансамбль систем узятих в однакових зовнішніх умовах за умови підозри на існування сильних взаємодій між ними.

3. "Еволюція проста - процес інтеграції не ускладнений іншими процесами. "

4. "Еволюція складна - поруч із первинними змінами від нескладного стану до зв’язкового, існують вторинні зміни, викликані відмінністю в положенні різних частин агрегату. " Інакше кажучи, перерозподіл ролей, що у загальному випадку залежить не тільки від якихось напрямних, зовнішніх стосовно системи сил, але й від "взаємної домовленості" частин системи: рівноправні по початку частини, користуючись однаковими алгоритмами поводження, можуть піти по різним, якісно різних шляхах розвитку, надалі направляючи один одного. Тут встає дотепер невирішений наукою питання про співвідношення ролей випадкових і детермінованих процесів у момент втрати симетрії й питання про повну оборотність що відбувається.

5. "Вторинні зміни роблять перетворення однорідного в різнорідне. "

6. "Інтеграція в приватному й загальному з’єднана з диференціацією. Це робить зміну не переходом від однорідності до різнорідності, але від невизначеної однорідності до певної різнорідності. Зростання визначеності супроводжує зростання різнорідності скрізь і у всім. " Це теза про єдність інтеграції й диференціації в естественнонаучной інтерпретації цих понять. Про невизначеність однорідності хотілося б помітити, що однорідний стан має більше високу симетрію.

7. "Перерозподіл збереженого руху (як і перерозподіл матерії) теж стає більше певним і більше різнорідним. " Із сучасної точки зору - воно стає усе більше самоопределнним, що не означає - певним для нас. Знаючи все про зіткнення молекул, ми, проте, користуємося для термодинамічних розрахунків моделлю газу, де зіткнення передбачаються повністю хаотичним процесом. Термодинаміка говорить нам у цьому випадку все про те, як система поводиться в цілому й нічого про те, що відбувається усередині.

8. Причини, що роблять "неминучим цей перерозподіл, однієї з фаз якого є еволюція (це теза про неминучість) ", такі:

9. "Нестійкість однорідного. " Перетворення, що звідси випливають, такі:

10. "Розкладання наслідків. Кожна частина маси підрозділяє й диференціює діючу на неї силу, а кожна викликана цим зміна дає початок новим змінам. Їхнє розмноження стає тим більше, ніж разнороднее стає агрегат. " Але з переходом до структуроутворення, треба помітити, новий порядок вимагає інших критичних умов, тому багато хто "пері міни" на якімсь етапі будуть релаксировать, про що буде сказано далі.

11. Цим причинам зростання диференціації сприяє те, що Спенсер назвав "поділом", - "процес, що прагне роз’єднати різнорідні одиниці й з’єднати однорідні, постійно загострюючи й роблячи більше певної диференціацію. " Йому, у відомій мері, ми цього вже торкнулися, протистоїть те, що Спенсер назвав "рівновагою".

12. "Рівновага - кінцевий результат перетворень, випробовуваних агрегатом, що розвивається. По шляху до остаточної рівноваги процес може пройти через перехідний стан рухів, що врівноважують, але стан спокою для неорганічних тіл і смерть для органічних - необхідна межа всіх змін, що становлять еволюцію. " Це не слід сприймати як відмінність неорганічного миру від органічного, скоріше, це говорить про їхнє загальне походження, про універсальність законів природи, у тім і іншому випадку.

13. "Розкладання - процес зворотних змін, яким піддається кожний агрегат, що розвивається. Через неврівноваженість зовнішніх сил, исчерпаемости середовища кожна система може бути зруйнована ув’язненим у ній рухом. " Навіть протони коли-небудь розпадуться.

14. "Цей ритм еволюції вічний і загальний. Кожна з фаз, що чергуються, панує у відомий момент в одному місці, у відомий, в іншому. " Здається, що цей пункт зовсім надлишковий у системі. Як нам тоді ставитися до еволюції вселеної як цілого? Чи існують тоді інші всесвіти, "в іншому місці" або іншим часом, теж не знімає питання про існування еволюції сверхвселенной, що їх поєднує. Прийде тоді погодитися з тим, що всесвіт - це те, що ми бачимо, тобто лише те, що може впливати один на одного й нічого більше (це називається замкнутість) . Тоді залишається питання: чи може у всесвіті з’явитися щось, чого не було відомо заздалегідь, до народження вселеної, - а це ставиться й до наших думок про неї.

15. "Всі явища суть неминучі наслідки збереження сили в її формах руху й матерії. " Треба сказати, бувають і інші прояви "сили" - симетрія, наприклад.

16. "Те, що залишається кількісно незмінним, але вічно міняє свою форму під почуттєвими проявами, то перевершує людське пізнання й розуміння і є незнана й непізнавана сила, що ми повинні вважати безмежної в просторі й не має ні кінця ні початку в часі. " Маються на увазі закони природи, для яких, зрозуміло, простір і час - усього лише допоміжні поняття, і те лише в наших формулюваннях цих законів. Саме в останньому змісті варто говорити про їх "непізнаваність", у тому розумінні, у якому метод пізнання припускає метафізичну доктрину, що, часом заперечуючи право на самосумніви що пізнає, заздалегідь визначає висновки.

Pages: 1 2