«На золотому ґанку сиділи…»

«На золотому ґанку сиділи…» – дебютне оповідання Тетяни Толстой. З’явившись в 1983 році в журналі «Аврора», він незмінно прикрашає практично всі збірники прози чудової письменниці. Мене також не залишило байдужим це глибоке по змісту й оригінальне за формою добуток

Думаю, що в оповіданні «На золотому ґанку сиділи…» розвиваються майже всі основні теми й мотиви творчості Т. Толстой: дитинство й старість, ілюзії й дійсність, людина й навколишній світ, зв’язок минулого із сьогоденням і майбутнім. Оповідання відкривається метафорою саду: «Спочатку були сад. Все дитинство було садом». Особливо мені сподобалося те, що в цьому добутку даетея не простий опис дитинства, а саме оповідання ведеться від імені дитини

Це дозволяє нам, читачам, незвичайним образом подивитися на що відбувається, згадати власні дитячі враження й переживання. Дійсно, у дитинстві не відчуваються рамки миру, що представляється «без кінця й краю, без границь і заборів». Свідомість дитини вибірково.

Воно вихоплює із загальної картини життя тільки саме цікаве, що запам’ятовується: «на південь – колодязь із жабами, на північ – білі троянди й гриби, на захід – комарині малинники, на схід – джмелі, черничник, озеро, мостки». Мир дитинства – це й особливі інтереси, що відбивають цікавість, прагнення пізнати навколишню дійсність. Так, на дачі хлопці ховають мертвого горобця, розріжуть дощового хробака, розглядають «страшні» картинки в підручнику анатомії. Лірична експозиція контрастує з початком основної частини оповідання

Дорослі грають зовсім в інші «ігри». Наприклад, ми спостерігаємо, як баба Ганна Іллівна намагається нагодувати парним м’ясом кішку Мемеку, як господарка Вероніка Вікентіївна азартно торгує полуницею й ревниво охороняє своє садово-городнє господарство від зазіхань дачників. Показово, що заняття дорослих позбавлені дитячої безпосередності, сполучені з насильством, відбивають потворні сторони життя

Не випадково при їхньому описі виникає символічний образ, що вразив мене, крові: криваве м’ясо, яким Ганна Іллівна годує кішку; пальці Вероніки Вікентіївни «у ягідній крові» і в крові зарізаного нею теляти. Конфлікт оповідання також многопланов і, по-моєму, типовий для всього творчості Т. Толстой. Це зіткнення внутрішніх переживань головного героя – дядька Вані – з його зовнішнім, повсякденним існуванням. Це протиріччя й реальні життєві проблеми, і наївних, але прекрасних дитячих подань дівчинки-оповідачки. Дядько Паша представляється мені втіленням «маленького, боязкого, затюканного» людини, замкнутого в тісному мирке повсякденності

З ним контрастує образ дружини Вероніки Вікентіївни, що постійно гиперболизируется: «величезна біла красуня», «неосяжна золотоволоса Цариця». Вона спитить «на величезномуому ліжкку про чотир скляні ноги». Але саме в дядька Ори, на мій погляд, зберігається по-детски незамутнене бачення життя. Після роботи в «прокуреному напівпідвалі» він квапиться «у свій Сад, у свій Рай, де з озера віє вечірньою тишею».

Взагалі неможливо не погодитися з тим, що погляд дитини – самий правдивий, його не можна обдурити. В оповіданні Толстої ми знаходимо яскраве підтвердження цієї думки. Так, діти із самого початку розуміють щиру сутність характеру Вероніки, що представляється їм «самою жадібною жінкою на світі». У сцені оброблення зарізаного нею теляти їм справедливо бачиться «кошмар, жах – холодний сморід – сарай, вогкість, смерть», від яких треба бігти. Таким чином, уже в дитинстві людин осягає сховану сторону, «виворіт» життя

Куди ж можна сховатися від цього жаху життя? На мій погляд, одним зі способів такого «втечі» в оповіданні виступає мир речей. Здається, що через будинок дядька Ори «примарними кроками прошествовал караван верблюдів» і «розгубив свою дорогоцінну поклажу».

У цьому будинку є величезне ліжко, на якій «тихо, як миша» міг затаїтися маленький дядько Паша. Інша форма втечі від повсякденного життя – занурення в сон, що «ніс дядька Пашу в країну втраченої юності, у країну несправджених надій». Нарешті, ще один спосіб протистояти миру щоденності – зробити зовнішні зміни вжизни.

Дядько Паша запрошує в будинок Маргариту – сестру померлої Вероніки, забирає злого жовтого пса від хвіртки, пускає в мансарду дачників. Але ми бачимо, що всі ці способи виявляються помилковими й викликають авторську іронію. Так, мир людських почуттів поглинається миром речей, у якому вони губляться, забуваються, знецінюються. І от уже «багдадська поклажа» речей у будинку дядька Ори обертається «дрантям і мізерією».

Дівчинка-Оповідачка взрослеет і починає розуміти, що всі скарби цього будинку – «пил, порох і тлін». У неї виникає здивування, як же все це «співало й переливалося, горіло й кликало»? За моїми спостереженнями, подібна ідея взагалі типова для прози Толстої. Наприклад, у її оповіданні «Соня» також стає неможливо знайти пачку Сониных листів за «буфетами, гардеробами й шафами».

Ми зауважуємо й те, що зроблені перетворення теж не рятують дядька Пашу від туги й відчуття кінця життя, тому що все в житті старіє або вертається на колишні місця: «згорбилася Маргарита» і «вийшов зі скрині жовтий пес». Сон також не дозволяє героєві вирватися із замкнутого життєвого кола. Коли дядько Паша засипав на своєму величезному ліжку, «верталася Вероніка Вікентіївна… і віддушувала йому маленькі теплі ніжки».

Сон героя перетворювався в символічний сон душі, безцільне існування у світі повсякденності. І даремний був голос долі: «…Агов, прокинься, дядько Паша! Вероніка-Те незабаром умре». Таким чином, герой живе в страшному замкнутому світі

Він жалюгідний і незначний перед особою долі. Думаю, ця ідея також звучить у багатьох оповіданнях Т. Толстой. «Маленький, маленький, самотній… помилково прийшов ти в цей мир!» – викликує автор в оповіданні «Ніч». «Як страшний і ворожий мир, як стислася посередині площі на нічному вітрі безпритульна, недотепна душа!

» – читаємо в оповіданні «Любиш – не любиш». Образ вітру виникає й в оповіданні «На золотому ґанку сиділи»: «…на холодному вітрі розтиснемо змерзлого кулака – що, крім жмені сирого піску, віднесли ми з тобою?» При цьому за персонажами цього добутку, як і багатьох інших у Толстої близького до традиції казок, жорстко закріплені їх ролі

Сама назва «На золотому ґанку сиділи…» і епіграф до оповідання вказують на відношення до дитячої лічилки – жанру, у якому обіграється ідея розподілу ролей. При читанні оповідання в мене виникло враження, що образи його головних героїв неоднозначні, постійно роздвоюються

Наприклад, Вероніка асоціюється із двома протилежними образами – баби з пушкінської «Казки про рибалку й рибку» і сплячої красуні. Дядько Паша – «маленька людина» і одночасно «цар Соломон». Однак час зрівнює всіх людей у цьому житті, а смерть примиряє протиріччя між ними. Так, у Толстої вмирають і Вероніка, і її чоловік. Дядько Паша живе у світі своїх снів і мріянь. Граючу Місячну сонату, він рівняється з «халіфом на годину». Це ріднить його з персонажем іншого оповідання – «Факір».

Але в обох добутках зображується катастрофа казкового миру фантазій, звучить ідея про те, що велич людини мимолетно й примарно. Ця думка виникає й в оповіданні «Пломінь небесний», головний герой якого – Коробейників – був відкинутий компанією дачників через дурний жарт одного з них. Таким чином, письменниця показує крихкість людського життя. Але якщо в «Полум’ї небесному» показана зыбкость положення людини у світі людей, то оповідання «На золотому ґанку сиділи…» ілюструє ідею мінливості самого існування людини

Звідси в оповіданні виникає символічний образ, що особливо зацікавив мене, ланцюга, що, за моїми спостереженнями, теж дуже часто повторюється у творчості Т. Толстой. З мого погляду, цей образ багатозначний. Думаю, що одне зі значень образа ланцюга – загальний зв’язок подій і явищ життя. Людина постійно рухається по колу, тому й «перетирається ланцюг» життя дядька Ори, що «усе квапливіше міняла стекла в чарівному ліхтарі». Старість застає героя врасплох: «Осінь увійшла до дядька Паші й ударила його по особі…

Постій, ти що ж, всерйоз?..» чи Можна розімкнути цей ланцюг і вирватися із замкнутого кола долі? По-моєму, деяким героям Толстої це вдається, наприклад Пипке з оповідання «Вогонь і пил».

Інші її герої намагаються «розірвати ланцюг», але зазнають поразки. Наприклад, Игнатьев в оповіданні «Коло» думає: «Чарівними ножицями я розріджу зачароване кільце й вийду за межу». Але авторська іронія над героєм демонструє неможливість рятування таким примітивним способом від зв’язків цього мира

З іншого боку, ланцюг – символ духовної несвободи людини, його залежності від людей і обставин. У зв’язку з all so ch. ru 2001 2005 цим в оповіданні виникає образ «дорогоцінних годин з ненашими цифрами й зміїними стрілками». Але для героїв твору Толстой виявляється неможливим зупинити час

Pages: 1 2

Збережи - » «На золотому ґанку сиділи…» . З'явився готовий твір.

«На золотому ґанку сиділи…»





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.