У руках у мене старенька, сильно потерта червоноармійська книжка. У тьмяній фотографії вгадую знайомі риси. Із трепетом читаю ледве помітні, вицвілі букви: Реодько Єгор Іванович 1905 року народження, буд. Мірошницька Тюхтетского району. Це мій батько. Залишивши маму, трьох живих і четверо померлих дітей, 15 жовтня 1941 року в особливій окремій роті № 770, він прийняв присягу й пішов воювати. Повернувся додому наприкінці серпня 1945. Я добре пам’ятаю це повернення. Стояв яскравий сонячний день. Мати напередодні кудись виїхала, а мене 5 літнього хлопчиська залишила на піклування 15-літньої сестри. Природно, сестра втекла до сусідніх дівчисьок, їх було в окрузі багато, а я майже цілий день придумував собі ігри й заняття навколо старого воза, що лежить біля будинку. Ровесників хлопчиськ і чоловіків чомусь у сусідах не був, тільки 70-літній дід Степан, учасник 1-й імперіалістичної війни, намагався пояснити дітворі, що таке війна, хто такі німці й що таке похоронка. Для нас німці, це багатодітна сім’я евакуйованих людей, що говорять на незнайомому нам мові, що живуть поруч. Часто, по дитячої наївності, ми з ними сварилися, удома ж за такі перепалки здорово діставалося

Ближче до вечора я побачив идущих по вулиці до нашого будинку жінку й чоловіка. Це була мама й мій батько, чоловіком у солдатській формі, на гімнастерці погони, медалі. Пілотка із зірочкою, за плечима рюкзак, у правій руці невелика валізка. Вони зупинилися метрів за двадцять, і мати вказала пальцем у мою сторону. Чоловік скинув рюкзак, відкинув валізку й кинувся до мене зі словами: “Синок, як я тебе давно не бачив!” Я миттю перескочив забір і зник у дворі під лементи мами: “Зупинися, це ж твій тато!” Слово тато для мене не мало ніякого змісту, у всіх сусідів не було тат. Увечері мене на сіннику знайшла сестра й притягла додому. Солдат зробив крок у мою сторону, і я прошмигнув під ліжко. Ні цукор, ні консерви, ні гарні, що смачно пахнуть цукерки, ні угоди не допомагали. А як хотілося поторкати й поміряти пілотку, потримати в руках ґудзичка гімнастерки з маленькими блискучими зірочками, погладити медалі. Але страх був сильніше. Нарешті, мені запропонували гарний перочинный ножик, з безліччю лез, мрію всіх хлопчиськ, і я виліз. Але майже місяць ховався за матір, поки не стався випадок, що перевернув усе. Наш будинок стояв на куті провулка й вулиці, наприкінці городу був березовий гай. Один раз я загрався в провулку й не відразу помітив ревучих корів, що несуться від лісу. Коли вони пробігали мимо, я побачив в одну розірвану шию й поточний струмок кров, в іншої з порваного вим’я бігло молоко із кров’ю. Метрах у п’ятдесяти від мене стояли три вовки, за час війни їх розвелося тьма. Від страху я кинувся у двір і закричав у всю міць тільки одне слово: “Тато!” Батько колов дрова, схопив мене в оберемок, обсипав поцілунками й довго не випускав мене зі своїх обіймів. Я зрозумів, що в мене з’явився захисник, демобілізований старший сержант, відмінний мінометник, комуніст

Батько про війну говорив мало й неохоче. На Калінінському фронті одержав численні осколкові поранення грудей, частина їх була вилучена, а один, біля серця, залишався до самої смерті. Лікувався під Осташковым. В 1943 році нагороджений медаллю ” За відвагу”. У складі Білоруського фронту брав участь в операції “Багратіон”. Одержав контузію від осколка снаряда, рикошетом ударившего в каску. Каска витримала й урятувала від смерті

Один раз по телевізорі виступала жінка, що розповідала про те, як вони 15-літні дівчиська на заводі, плачу випробовували каски на міцність, розстрілюючи їх з важких трехлинеек. Їм важко було стріляти в каску із зіркою, представляючи, що під каскою перебуває чийсь батько або брат, але вони це робили. Спасибі їм за сумлінно перевірені каски, скільки життів урятували вони!

Документи на орден Червоної Зірки загубилися. А далі була Польща. У Польщі батька розшукав його рідний племінник, що воював на катерах Балтійського флоту, капітан 3 ранги Климец Микола Степанович. Всю ніч вони згадували своїх рідних у м. Боготоле й у буд. Васильевке. Там же десь воював інший племінник Реводько Микола Ілліч із сусіднього села Мірошницьке. Під Ленінградом в 1943 році загинув рідний брат батька Федір Іванович, а інший брат Терентій Іванович не встигав заліковувати рани на Українському фронті. На самому початку 1945 року батько був знову поранений, потрапивши в ” мінометну вилку”. Вони зупинилися в невеликому лісочку й улаштували в наметі баню. У повітрі увесь час літали розвідувальні літаки “рами”. Почуття страху й обережності притупилося, адже вони вже були на германській границі. Зненацька, метрах у ста за наметом розірвалася міна, вони порахували її випадкової й продовжували митися. Але коли друга міна вибухнула поперед метрів за п’ятдесят, вони зрозуміли, що прицільно стріляють по лазні й наступній міні рознесе її й багаття. Хто голий, у милі, хто в одязі кинулися врозсип влес.

Мина рознесла лазню, багаття й кілька людей ранила. Наприкінці березня 1945 року ФЭП-77 першого Білоруського фронту визнав його негідним до стройової служби, і був переведений у роту обслуговування госпіталю. Разом із друзями брав Берлін, нагороджений медаллю. У Берліні він пробув більше 3-х місяців. Один раз, вертаючись із Потсдама, забіг до рейхстагу, щоб на його стінах залишити автограф переможця, як це робили тоді багато солдатів. Раптом у групі дівчин у військовій формі, що коштують на площі, він виділив одну. Щось знайоме мигнуло в її особі, і він довідався свою племінницю Климец Антонину Степанівну. Вона служила у військах МГБ 11 Прибалтійського, а потім стала перекладачем. От так буває! Ішли вони різними дорогами до однієї мети, і в Берліні їхнього шляху перетнулися. Може бути, випадково, а, може бути, доля. Умер батько в 1969році. Нагороджений медалями: “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За звільнення Варшави”, “За узяття Кенігсберга”, “За узяття Берліна”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945″, багатьма ювілейними. Був представлений до нагородження Орденом Червоної Зірки, але нагороду через часті передислокації не одержав

В 1976 році в мене народився син, і назвали ми його на честь легендарного діда, що брали Берлін. Ми зберігаємо фронтові фотографії, медалі. Вони безцінні.

Зберігаємо Пам’ять - вона нескінченна

Реодько Михайло Єгорович - пенсіонер, учитель,

проживаючий у селі Новомитрополька

Тюхтетского району Красноярського краю

23 лютого 2010 року