Чи помічали ви коли-небудь, на що схоже небо? Навряд. По-перше, тому, що люди куди-небудь поспішають, і їм ніколи блукати очима в височині. По-друге, якщо навіть хтось і подивиться вгору, то побачить небо лише таким, яким воно виглядає з першого погляду. А насправді, небо - своєрідна жива істота, яка, залежно від пори року і часу доби, перевтілюється у найнеймовірніші образи. Влітку, за ясної погоди, голубе небо нагадує щасливу дитину. А білі , легкі, як пух, хмаринки дуже схожі на безневинні усмішки, що раз у раз злітають з уст цього маленького янголятка. Восени, у нестійку погоду, небо зовсім інше. Тоді воно нагадує бурхливий і всемогутній океан, по якому, наче кораблі, пропливають похмурі хмари.  А зоряне нічне небо!

 Яке воно величне, непорушне і спокійне. Тоді це Всесвіт, серед якого твоє життя виглядає дріб’язковим, не вартим уваги. І починаєш розуміти, що ти не цар, а лише частинка природи, і що ніякими відкриттями не досягнеш цієї величі. Але найбільше мені подобається нічне, але не тихе і спокійне, а ураганне небо. Тоді – це душа людини, життя якої несеться з швидкістю хмар, гнаних нестримним вітром, думки якої – неначе блискавки сліпучо-білі, незрозумілі нікому, повні енергії, життєвої сили і здатні розтрощити будь-яку перешкоду на своєму шляху.

Небо…Воно завжди манило людей своєю височиною, неосяжністю, безмежністю. Воно ніби кидало людям виклик через птахів. Ану спробуйте злетіти! Чи зможете? І ніби дратувало. Ні не вийде – не маєте крил! Йшли віки. А люди не полишали мрію все ж піднятисяі, підкорити небо.