З віком хочу йти, Вчувати вітер віщого листа, Якого склали Бог, і я, і ти. Чужа рука вгорі його горта. Це уривок із вірша Райнера Марії Рільке. Його ліричний герой — прочанин, тихий, мовчазний, смиренний. Вірші до «Книги прощ» та «Книги життя чернечого» написані під впливом подорожей по Україні. І мене просто розпирає від гордощів, що моя країна, моя батьківщина стала натхненням великого поета!

Росію (тобто Україну, бо тоді вона була в складі Російської імперії Рільке називав своєю другою вітчизною, і саме тут, здавалося Йому, відпочиває Бог. Рільке ходив вулицями Києва, разом із прочанами стояв у довгих чергах до святинь Києво-Печерської лаври. Поетові здавалося, що землі України мають бути такими незайманими, патріархальними — такими, якими їх створив Господь Бог ВІД самого народження землі. Природа наша на Рільке справляє незабутнє враження — він дивиться на води Дніпра і ніби бачить, як по цих хвилях рушає до людей сам Христос. Ось він простягає руки — і дарує бідним рибу й вино, бездомних зігріває вогнем свого серця, нужденним допомагає він позбутися страждань. Божественне й земне поет сприймав, як єдине ціле. Смерть — це тільки один із способів існування живої матерії, а людина — частинка Всесвіту, частинка матерії.

Ось Рільке стоїть біля могили Шевченка в Каневі.

Заснути вночі він не може. Таких зорепадів він не бачив у себе в країні. На кручі, поряд з Шевченком, здається, він веде бесіду про вічне. Шевченко, як завжди, говорить про свою неньку Україну, про минулі подвиги свого народу, про славних запорожців і про таку безталанну долю Батьківщини. А ще про сліпих кобзарів і їхні думи… Але що це — чи сон? Де ті сліпі кобзарі, які так розтривожили душу поета? Де й сам Шевченко? І ось Рільке уже в Полтаві, в Харкові. Багато зу^ стрічей, літературних знайомств. Аж от до рук йому потрапляє газетна вирізка про сліпого бандуриста Олексу Воропая: «Як заспіває він про смішне — реготати будете, як заспіває про сумне — ридати будете». Хто цей Воропай? І кидається поет розпитувати про все, що його цікавить… І з’явилася «Пісня про Правду» і ще одне оповідання про життя українців — «Як старий Тимофій умирав, співаючи»… І про полтавські події Рільке хоче знати більше, і згодом з’являється його вірш «Карл XII, король шведський, мчить по Україні».

Ще в Петербурзі, у перший свій приїзд, поет познайомився з художником із України — Іллею Рєпіним, той саме працює над полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», а коментує події, пояснює що до чого знавець запорозьких звичаїв, професор літератури Стороженко. Рільке здавалося, що його оточують давні друзі, ніби все життя вони знали один одного — так легко, просто й приємно їм спілкуватися! І Райнер Марія Рільке починає вивчати українську мову. Він захоплюється староруським поетичним словом, читає в оригіналі «Слово о полку Ігоревім», з піднесенням говорить про силу незвичайного мистецького слова.

Де б не подорожував австрійський поет — у Парижі, Венеції, Римі, Флоренції — перед його очима часто постає образ «церкви десь на сході», тієї церкви, що поет бачив тут, у нашому Києві — про це поет пише у вірші «Ти монастир Господніх ран». Поетичні збірки «Книга чернечого життя», «Книга годин» — це збірки, написані на українській землі та під впливом вражень від нашої високої духовної культури. Ліричний герой — «київський чернець» молитовно звертається до Бога, а Бог для поета є присутнім скрізь — у кожній речі, у кожній живій істоті, що є на землі. Поет прагне віднайти символ єднання двох світів, знайти цілісність Всесвіту:

• Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,
• Замкни мій слух — я-все ж тебе почую,
• Я і без ніг до тебе домандрую,
• Без уст тобі обітницю складу.

Поет Райнер Марія Рільке — поет-філософ, поет-модерніст. Рільке постійно працює над своєю освітою, розширює власний світогляд. У майстерні французького скульптора Родена йому розкривається велич простих предметів, рухів, пластики; у майстерні українського живописця він збагнув цілісність, велич кожної країни, кожної окремої людини. Поет віднайшов секрет гармонії людського життя — бути щирим, відкритим, жити в злагоді зі своєю душею та Богом. Під час подорожей Україною Рільке говорив про те, що тут особлива атмосфера. Поет вірив, що саме наша земля має те, чого немає ніде більше — звідси розпочнеться відродження духовності усього людства. І я вірю, що моя земля, моя Україна — найкраще місце на землі. Потрібно любити свою землю — цього нас навчає австрійський поет Райнер Марія Рільке.